– Приїжджайте до мене негайно! – у голосі своєї невістки Інни Віра почула прямо наказ.

Вона не встигла нічого запитати чи відповісти, оскільки Інна поклала слухавку.

Віра зітхнула – вона втомилася рахувати, вкотре дружина Ігоря викликає її «на розмову».

Відбувалося це періодично раз на місяць і завжди однаково – Інна дзвонила, вимагала (не просила!) приїхати.

Відчиняла двері з незадоволеним виглядом. Недбалим кивком запрошувала пройти у квартиру. Потім вказувала свекрусі на стілець посеред кімнати, і вистава починалася.

Так було й цього разу…

Зустріч виявилася дуже неприємною.

Надуваючи губки, витираючи «заплакані» очі, зітхаючи й охаючи, Інна почала здалеку:

– Ви не уявляєте, Віро Іванівно, як важко жити з вашим сином. Він не розуміє елементарних речей. Навіть туалетом, вибачте, користуватися не вміє. Сто разів доводиться повторювати йому одне й те ж саме. А толку – ні-я-кого! Він навіть не намагається змінити свої звички.

– Але, Інночко, Ігор вже дорослий, йому важко відмовлятися від того, до чого він звик. Май терпіння…

– Терпіння?

– Інна навіть слів не знайшла від обурення. – А це нічого, що ми вже п’ять років разом? За цей час кого хочеш можна всьому навчити! Але ж Ігор – ні! Звідси висновок – йому не важко, просто не хоче!

І Інна розповіла свекрусі в деталях, як вона щодня гарує з її сином. Про все розповіла. Аж до найдрібніших, дуже особистих подробиць.

Віра почувала себе дуже недобре. Внутрішньо вона погоджувалась, що, можливо, не прищепила синові корисні, з погляду невістки, звички. Але яке відношення вона має до того, що Ігор недостатньо уважний у ліжку? Що часто засинає замість того, щоб виконувати подружні обов’язки? Що не цілує дружину, приходячи з роботи. Що не опускає кришку унітазу?

Слухаючи Інну, Віра думала:

– Як вона може? Невже не соромно обговорювати зі мною подібні речі?

Сама вона вважала, що виносити сміття з хати – це неправильно, навіть погано. Подружжя саме має вирішувати свої проблеми, а не втягувати близьких у свої сварки…

Свекруха уважно спостерігала за невісткою, але, як не намагалася, не знайшла в неї на обличчі й тіні збентеження.

– Ось ви, Віро Іванівно, чи змогли б усе це терпіти стільки років? – запитала Інна, явно не підозрюючи, що окрім неприязні свекруха в цей момент нічого іншого до неї не відчуває. – Мовчите? Отож! От і я не можу. Тож я прийняла тверде рішення…

Віра Іванівна аж стрепенулася.

– Невже я зараз це почую? – тільки й подумала вона.

– Я подаю на розлучення! – сказала невістка.

Такого повороту Віра Іванівна не очікувала.

П’ять років тому, коли Ігор вирішив одружитись, вона дуже зраділа – з’явилася надія дочекатися онуків. Інна одразу їй сподобалася – усміхнена, добра. Трохи згодом з’ясувалося, що невістка чудово готує і господиня чудова.

А коли вона Ігорю сина подарувала, а бабусі – довгоочікуваного онука, Віра Іванівна зовсім розтанула: подарувала дітям двокімнатну квартиру, яка дісталася їй від діда кілька років тому…

Спершу все добре було. Молоді жили дружно, виховували сина і бабусю не забували: дзвонили, відвідували. І вона до них – з усією душею. І з дитиною сиділа, і грошенят підкидала.

І в їхні стосунки ніколи не лізла. Вважала це неприпустимим.

А потім все різко змінилося.

Син із невісткою стали постійно сваритися. Іноді, щоб син того не бачив, привозили Максима до бабусі на цілий тиждень.

Вони не розповідали, що і як, але Віра Іванівна здогадувалася – схоже, її синочок знайшов подружку на стороні.

Як вона сварилася до нього! Соромила! Просила не кидати сім’ю, не залишати сина без батька, а її без онука.

Інна в той період жодного разу у свекрухи не з’явилася.

Ігор слухав мовчки. Не виправдовувався, не сперечався. Потім спитав:

– Мамо, а з чого ти взяла, що я зраджую дружині? Інна тобі щось сказала?

– Ні, синку, – зніяковіла Віра. – Просто мені здалося… Ви так часто сваритеся… Інна не заходить… Ти – сам не свій…

– І це все?

– Ну… Я не знала, що й думати. Адже все добре: будинок є, достаток, дружина – створена бути господинею, ти – спокійний, відповідальний… Немає причин для постійних сварок. Значить…

– Ні, мамо, це нічого не значить. Помилилася ти. Немає в мене нікого і ніколи не було.

– То чого ж ви сваритеся? Не зрозумію…

– Не звертай уваги, – сказав Ігор, дивлячись кудись у далечінь. – Все у нас нормально…

Після цього «нормально» і почалися показові розбірки. Здавалося, Інна подобається виставляти чоловіка недолугим перед матір’ю і робити свекруху винною.

І в неї це чудово виходило!

Ось і зараз Ігор сидів, опустивши голову, грав жовнами на вилицях.

Віра Іванівна виправдовувалася, старанно підбираючи слова. Говорила, що треба шукати компроміси, що треба цінувати, любити й поважати один одного…

Прості речі…

Нічого іншого вона й не могла сказати, переживаючи посилити ситуацію.

Зазвичай Інна слухала її з кривою усмішкою, а потім поблажливо казала, що колись її терпіння скінчиться, і вона покине Ігоря.

І ось тепер ця заява про розлучення…

Віра Іванівна не придумала, що відповісти. Розгубилася. Мовчки встала й пішла.

Вона ішла й думала:

– Що робити? Мало того, що Інна маніпулює Ігорем, так вона ще й мені влаштовує. Якою я стала? Зовсім вже! Чому мовчу? Чому дозволяю так із собою поводитися?»

І сама собі відповідала:

– Бо дуже переживаю сказати, що думаю, бо після моїх слів їхній шлюб може розвалитися.

А я хочу, щоб вони були разом. Хочу, щоб Ігор був батьком. Справжнім. І щасливим, щоб був. А ще – дуже онука шкода… Сподіваюся, про розлучення – це лише слова.

Підходячи до будинку, Віра раптово зупинилася. Проста думка прийшла до неї в голову ніби звідки і здалася абсолютно правильною:

– А це ненормально, що вона дзвонить саме мені, щоб поскаржитися на чоловіка. Я ж їй не мати, я – свекруха. Наступного разу скажу, щоб більше не дзвонила з таких приводів. Поясню, що ціную її, їхню сім’ю, але брати участь у розбірках більше не буду. Ніколи».

Полегшено видихнувши, як буває, коли якась проблема звалюється з плечей, Віра енергійно дійшла до під’їзду і пішки почала підніматися на шостий поверх. Вона завжди так робила – тренувала ноги та берегла фігуру.

Коли відчиняла двері, задзвонив телефон. Зиркнувши на екран, Віра знову напружилася:

– Невістка! Що їй ще треба?

– Віро Іванівно, – ласкаво прощебетала Інна. – А ми з Ігорем помирилися! Так що ви не хвилюйтесь, у нас все чудово!

У слухавці почувся сміх і якась метушня …

– Я рада, – стримано відповіла Віра.

Поклавши телефон у кишеню, жінка роздратовано подумала:

– Дивно… Помирилися… Втім, як завжди… Високі стосунки… Цікаво, що я в них – замість громовідводу? Ну ні! Так не піде! Пора із цим закінчувати!

Наступного дня Віра зателефонувала синові:

– Ігорю, скільки можна це терпіти? Твоя дружина зовсім совість втратила, з жиру біситься. Треба їй пояснити, що вона чудово живе, що чоловік у неї – найкращий.

– Але ми помирилися…

– Надовго?

– Не знаю…, – сумно відповів Ігор, – а що ти пропонуєш?

– Давай-но, почни себе поводити зовсім по-іншому. Посидь із друзями. Їдь на риболовлю, а її не попереди. Потім погульбань. Влаштуй сварку. Тільки сильно не захоплюйся. Подивимося, що твоя Інна заспіває.

– Ти серйозно?! – здивовано спитав Ігор.

– Звичайно. А якщо не допоможе – даси їй зрозуміти, що в тебе інша є. Нехай відчує, що може втратити все, – Віра дивувалася власною жорсткістю.

– А що потім? – син помітно пожвавішав.

– Там буде видно! – урочисто сказала Віра. – А то взяла моду – відчитувати чоловіка та свекруху! Сподіватимемося, що таке лікування подіє. Чого мовчиш?

– Жорстко ти…

– Так. Проте ефективно…

Через місяць Інна прийшла до свекрухи.

Сама.

За допомогою.

На неї важко було дивитись.

– Мамо, не знаю, що робити, – ледь чутно говорила вона, не зводячи очей. – Ігор так змінився. Схоже, він мене розлюбив.

Ще через місяць Інну було не впізнати – тиха, лагідна, ніжна. Як колись…

Залишилось одне питання – чи надовго?