Продавець у магазинчику була дуже зарозумілою. Дивилася скоса, збоку, високо піднявши голову. Зневажливо і зверхньо дивилася. І дивно було бачити таку пихату жінку в крихітному сільському магазині.

Літній чоловік боязко розраховувався за покупки. Раптом продавець прошипить образливе? Чи крикне? Видно ж, якими нікчемами вона вважає покупців. І загалом усіх. Це ж треба так дивитися! Хоч картину пиши: «Найбільша правителька світу дивиться на рабів».

Але продавець повернулася і світло впало на її обличчя; на ту половину, яку вона старанно відвертала.

А під оком синій слід. Це м’яко сказано. Самі уявіть. На всю половину обличчя розпливлася синьо-фіолетова тінь.

«Ой! Та хто ж це вас?», – розгублено і співчутливо запитав літній чоловік. Він злякався…

Продавець нічого не сказала. Заплакала мовчки і посунула термінал для картки.

І розпитувати нема рації. Близький, хто ще. Якщо чужий – розкажуть. Ось такий жахливий випадок трапився! І всі співчуватимуть і допомагатимуть.

А про близького не розкажеш. Тільки заплачеш гірко. І всі засудять: та як можна таке терпіти?

Це правильно. Але іноді немає сили для вирішення. Ресурсу немає.

А зарозумілість – дуже часто це спроба приховати справжній стан справ. Сховати сліди.

Ми бачимо лише частину картини. Те, що демонструють. Ось про це треба пам’ятати. І не поспішати судити та засуджувати.

КІНЕЦЬ.