Моя професія – моя постійна проблема, але не думала, що ще й донька намагатиметься мене експлуатувати. Особисто в мене немає жодного бажання лізти в новий осередок суспільства.

Я психолог, причому без хибної скромності можу сказати, що досить хороший. Практикую давно, багато читаю і намагаюся постійно вдосконалюватись у своїй професії.

По життю мені мої знання та вміння допомагають, але я розумію, що користуватися ними праворуч і ліворуч безглуздо. Не всім потрібна моя допомога, не завжди я вважаю за потрібне її надавати.

Якщо людина кравець, це не означає, що вона готова шити з ранку і до вечора, а побачивши криво пошиту річ кинеться її відразу перешивати. Нехай навіть це буде найкращий кравець.

Дочку я намагалася виростити самостійною людиною, яка не схильна до згубного впливу чужої думки. Щось вийшло, щось ні.

Зараз я бачу величезну прогалину у її сприйнятті життя. Вона рік тому вийшла заміж, але досі не може порозумітися з чоловіком.

Вся проблема у тому, що дочка не хоче шукати компромісів. Їй потрібно, щоб усе було саме так, як вона сама собі це вигадала. Звідси постійні сварки та образи. Замість того, щоб сісти і спокійно поговорити, дочка телефонує на допомогу мені, покладаючи саме на мої плечі вирішення проблеми.

Причому мені потрібно зробити так, щоб зять усвідомив свою неправоту і першим пішов миритися. Хоча найчастіше саме дочка неправа в ситуації, що склалася.

Перший раз, коли дочка зателефонувала мені в сльозах і попросила приїхати, я летіла швидше за вітер, бо встигла вже придумувати собі всяких жахів.

Я вже не знала, що й думати. Може, їй чоловік нахамив, може коханка виявилася чи раптом зять вирішив подати на розлучення. Але причина була у побутовій сварці, у якій дочці не сподобалася позиція чоловіка, а той не хотів відступати. Дочка не придумала нічого розумнішого, як викликати на допомогу мене.

Щось на кшталт “ось уже моя мама приїде, вона тобі, супостату, покаже”. Як у анекдотах, коли найстрашнішим покаранням для зятя є приїзд тещі.

Мені бути лякалом для зятя не хочеться. Це по-перше. А по-друге, я вважаю, що сім’я має спочатку спробувати вирішити свої проблеми шляхом простої розмови, не такі вже у них розбіжності, щоб була потрібна сімейна терапія.

Дочці я таки пропонувала цей варіант. Мовляв, давай сядемо втрьох, поговоримо, я модеруватиму і буду направляти бесіду, щоб з цього вийшов толк.

Але такий варіант мою кровиночку не влаштував. Я викликалася для того, щоб промити мізки зятю та відстояти позицію своєї дочки. Адвоката знайшла!

Дочка пішла ображатись у кімнату, ми із зятем попили чай, поговорили на абстрактні теми і я поїхала. Дочка залишилася моїм візитом незадоволена, не на той результат вона чекала.

І таких викликів потім було ще багато. Спочатку я ще їздила, тому що дочка стала маскувати їх під просте запрошення в гості. Потім уже відмовлялася.

Все, що я могла сказати зятю, так це дала пораду, щоб не судив суворо, дівчинка нормальної сім’ї не бачила, у цьому моя вина. Я вдова, чоловіка не стало, коли дочка ще до садка ходила, а більше я заміж не виходила.

Зять і так виявляє просто ангельський терпець, тому що я спілкуюся з дочкою, знаю, що вона творить. Виговорюватися я їй не заважаю, а ось лізти у її стосунки категорично не хочу.

З висоти свого досвіду можу їй щось порадити, але вирішувати проблеми з її чоловіком я не стану. Нехай або навчаються якось спілкуватися самі, або розводяться.

А то дочка звикне, що за неї мама все розрулює, а мами у невідповідний момент не стане. Що вона тоді робитиме? Краще вже одразу з цією ситуацією розібратися.

КІНЕЦЬ.