Якоїсь миті починає здаватися, що в житті вже було все. І кохання було з почуттями, і весілля, і дочку народили й виховали. Ось тепер живи й насолоджуйся, адже настав час пожити для себе.

Не треба бігти бігом з роботи по магазинах, потім до кухонної плити, і до пральної машинки. Та й вік ще чудовий, всього за сорок.

Так міркувала Наталя сидячи в кріслі-гойдалці її бабусі. Вона його дуже любила і просила внучку, щоб вона його зберегла як пам’ять про неї. А Наталі й самій воно подобалося, в ньому добре і легко думалося і відпочивалося. Розслаблення по всьому тілу – сиди, гойдайся потихеньку.

Микола знову затримувався на роботі, це в нього щось стало звичкою, вже близько пів року. Він казав, що директор якийсь новий проєкт розпочав, от і доводиться після роботи залишатися, щоб, крім основної роботи, ще й цю робити. Її мама дзвонила вечорами, дізнатися, як минув день, що нового.

І ось останнім часом, коли вона питала, де Микола і коли чула, що він затримується на роботі, то почала говорити, щоб дочка не була недолугою, бо швидше за все він завів собі коханку, а роботою прикривається. Наталя починала сердитись і відповідала, що чоловік «одружений із роботою».

А потім перестала говорити матері про те, що його немає вдома. Хоча, якщо чесно, вони давно вже не мали тих почуттів, з якими вони починали своє сімейне життя.

Жили як на автоматі, особливо після того, як дочка вступила в інститут в іншому місті. Вони залишилися одні, вдома стало тихо, нудно й одноманітно. Нікуди й нічого не хотілося.

Сьогодні вона мала перший день відпустки. Жінка з самого ранку переробила всі дрібні домашні справи, приготувала вечерю і зараз просто відпочивала, монотонно погойдуючись в кріслі. Потім вийшла на балкон, погода була чудова, середина жовтня сухо і дуже тепло. Дерева стояли ще гарні, різнокольорові, а під ними килим із райдужного опалого листя.

І тут вона вирішила зустріти чоловіка після роботи і витягнути його в їхній парк, де вони колись познайомилися в цей же час, і прогулятися. Там завжди у цей час красиво.

Сказано зроблено. Наталя швидко зібралася й викликала таксі, але чоловікові не стала дзвонити, а вирішила зайти за ним в офіс.

Коли вона приїхала, охоронець на вході запитав, хто вона така і до кого прийшла, бо всі вже практично розійшлися додому.

– Я дружина Микитенка, на другий поверх.

– Так, він начебто був ще тут…

І чомусь подивився на неї якось співчуваюче, чи їй здалося. Наталя піднялася на поверх, кабінет, у якому працював чоловік, був трохи в бік від сходів. Двері були прочинені і вона тихенько підійшла до них. І тут же пролунав жіночий сміх, а потім почувся голос Миколи:

– Ну, люба, ну, поїхали швидше до тебе, я й так весь день сумував, працювати не міг!

Наталя не встигла відійти від дверей, як вони відчинилися і звідти вийшла парочка.

Вона глянула на них і очам своїм не повірила.

Вони цілувалися на ходу і тут же ж натрапили на неї.

Микола одразу заціпенів, побачивши дружину, а дівчина почала з цікавістю її розглядати.

– Наталю, що ти тут робиш?

– Та ось, хотіла покликати тебе прогулятися у наш парк. Але я бачу, що ти зайнятий новим проєктом і тобі, швидше за все, не до прогулянок. Гаразд, не відволікатиму від важливих справ.

– Наталю, стривай!

Вона повернулась і пішла до сходів, витираючи сльози образи. Микола кинувся слідом, але його за руку взяла дівчина і сказала:

– Ну от і добре, тепер їй і казати нічого не потрібно, сама все бачила і чудово зрозуміла. Можеш спокійно подавати на розлучення.

А Наталя швидко спустившись, вискочила надвір і побачивши вільне таксі, сіла в нього і гукнула:

– Будь ласка, в парк і швидше!

– Як скажете, пані.

І ось тут вона дала волю сльозам. Вони були хоч і беззвучні, але гіркі. Вона схлипувала, витирала сльози, а вони всі бігли та бігли. Водій, чоловік її віку, все поглядав на неї в дзеркало, а потім спитав:

– Вибачте, може, вам потрібна допомога?

– У моїй ситуації допомога не потрібна, хіба тільки співчуття. Але його мені не потрібно. Тому що сама винна, пустила все на самоплив, на рутину життя сімейне перетворила. І ось результат – у чоловіка коханка, і я їх застала. Класика життя.

– Так, ви маєте рацію, тут не допоможеш. Тут або прощати і виправляти або розлучатися і шукати нове кохання.

– Ну те, що розлучатись, це сто відсотків. Але кохання таке, мені більше не потрібне.

– Це ви зараз так кажете, тому що ще свіжа зрада. Але ви знаєте, мине трохи часу і вам захочеться тепла і ласки. І кохання.

– Ви так кажете, начебто у вас у цьому великий досвід.

– Є такий досвід. Два роки тому я мав таку саму ситуацію, як ваша. Тільки я з відрядження, з-за кордону повернувся, теж сюрприз вирішив зробити дружині. А одержав його сам. Влаштував я коханцю, він виявився якимось зі звʼязками і подав на мене в суд.

Мене виправдали, правда, але з престижної роботи довелося піти, ось тепер таксую. І ви знаєте, мені подобається – свобода, ось головне, що є у таксиста, а ще й спілкування. Ми приїхали. Вам точно в парк потрібно?

– Навіть не знаю. Я приїхала до чоловіка на роботу, щоб покликати його прогулятися парком, двадцять три роки тому ми тут познайомилися.

– А ви не будете проти, якщо я складу вам компанію. Давно не ходив у нашому парку. Мене, до речі, Максим звуть.

– Дуже приємно. А ходімо, Максиме, що даремно приїхали, треба цією красою помилуватися. Інакше, якщо я зараз поїду додому, у мене від злості та образи серце не витримає.

Він підставив їй лікоть і вони тихенько пішли до парку. Гуляли десь близько години, розмовляли про все, особистих тем більше не торкалися. Максим намагався відволікти її від гірких дум, хоча по собі знав, як це дуже важко – зрада близької та рідної людини. Потім відвіз її додому і під час розставання дав їй свою візитку.

– Це стара візитка, я там уже не працюю, а ось номер у мене все той самий. Якщо що, телефонуйте в будь-який час. Я завжди на зв’язку. І був радий нашому знайомству.

– Дякую вам за прогулянку та за підтримку. Усього доброго, Максиме, ви хороша людина.

Минуло близько місяця, за цей час Наталя подала на розлучення. Микола без пояснень, зібрав речі й пішов до своєї нової пасії. У принципі, що пояснювати, і так зрозуміло. Серце у неї трохи щеміло від образи, але більше було неприємне почуття до Миколи, бо вона не очікувала від нього такого. Адже завжди думаєш, це чийсь гуляє, мій ні, мій хороший. А зрештою – отаке.

Наталя за цей час часто згадувала Максима, його глибокий, теплий голос, як він жартував тоді. Хотілося зателефонувати та поспілкуватися, але не наважувалася – незручно якось було. Але Максим, як відчув і подзвонив сам. Наталя здивувалася й зраділа, адже вона не давала свого номера. Але він і тут передбачив її запитання:

– Здрастуйте, Наталко. Вибачте, що турбую вас, просто хотів дізнатися, як у вас справи. А взагалі – брешу, хотів вас почути, а ще більше побачити. Номер ваш узяв у сусідки навпроти. Сказав, що я новий сусід знизу, до мене вода затікає, а вдома нікого. Ось.

– Спритно, – засміялася Наталя. – Ви знаєте, Максиме, а ви молодець, що подзвонили, бо я сама якось не наважувалася.

– Тоді можна, вас на вечерю запросити сьогодні?

– А чому б і ні. У мене, до речі, ще два дні відпустки можна й погуляти.

З того часу вони разом. Зустрілися два серця, і в них трапилося справжнє кохання. Не ми його знаходимо, а воно нас! Тож, побажаємо їм щастя, друзі.

КІНЕЦЬ.