За двадцять п’ять років нашого з Данею шлюбу нас вважали ідеальною парою.

Наш зв’язок здавався непорушним, ми розділяли життєві віхи, включаючи купівлю дачі для сімейних виїздів. Даня перетворив її на цілорічний притулок, місце, де ми створили незлічену кількість спогадів.

Після раптової смерті Дані мене охопило горе. Дочки підтримували мене в найважчі часи, і врешті-решт життя познайомило мене з Пашею, вдівцем. Ми зв’язалися і вирішили поєднати наші життя, плануючи жити в його квартирі,

а мою здавати в оренду. Ми часто виїжджали на дачу – місце, де досі збереглися відлуння майстерності мого покійного чоловіка.

Паша її щиро цінував, але коли я передала дачу в особисте користування його дітям, вони поставилися до неї зі зневагою, залишивши будинок у жахливому стані.

Зіткнувшись з наслідками, Паша поставився до шкоди з нехтуванням, запропонувавши найняти прибиральників, замість того, щоб закликати до відповіді своїх дітей. Така байдужість до відповідальності та поваги до мого заповітного простору насторожувала.

Я наполягала на тому, щоб винні виправили безлад, ставлячи на чільне місце відповідальність, а не зручність.

Те, що Паша не розумів серйозності ситуації, привело мене до перелому. Я зажадала поваги до нашої з Данею святині, чітко заявивши, що Пашиним дітям, які не виявляють до неї жодної пошани, тут більше не раді.

Якщо Паша не зможе підкоритися цьому принципу, наші шляхи теж розійдуться, що наголошувало на моєму небажанні йти на компроміс у питаннях поваги та відповідальності. На вашу думку, чи правильно я роблю? Чи є у мене вибір у такій делікатній ситуації?

КІНЕЦЬ.