Онуків Валентина Петрівна чекала. Дуже чекала. Її чоловікові на той момент було сорок п’ять і раптом пішов він у кращий світ. Батьки у Валентини Петрівни не дожили до народження онуків, братів-сестер у неї не було, тіток і дядьків – теж.

От і виходило, що, окрім доньки, не залишилося в неї на світі жодної рідної людини. Тому й квапила її – швидше! Спадковість у них не дуже, довгожителів немає, а онуків хочеться побачити. Та й рід зупинятися не повинен.

А легковажна Аліска матір не дуже слухала. Казала, що діти самі обирають, коли їм народжуватися – тут хоч плануй, хоч що хоч, все одно: вирішить дитинка, що пора їй на світ, і народиться.

Або навпаки, не хоче вона саме зараз народжуватися, тож що хочеш роби – нічого не вийде. Валентина Петрівна фиркала – що за нісенітниця! А Аліска тільки весело сміялася.

Заміж вона легко вискочила, на другому курсі інституту.

Чоловік був майже на десять років старший, але Аліска стверджувала, що вони різниці не помічають, люблять один одного і взагалі їм добре разом.

-Він же старий для тебе! – обурювалася Валентина Петрівна.

– Хай зараз, а через двадцять років ця різниця буде ох, як помітна!

-Мамо, а нічого, що батько був за тебе на девʼять років старший, – запитувала Аліска.

І Валентина Петрівна поспішала знову перевести розмову на тему “коли ж онуки будуть”.

Онуки, точніше, онук – поки в однині – народився через два роки шлюбу, якраз після захисту Алісиного диплома.

-Добре ти підгадала, – розуміюче посміхалася Валентина Петрівна. – Хто ж вагітній на такому терміні погану оцінку поставить?

-Як ти можеш, мамо? – обурювалась Аліска. – Я чесно робила свій диплом, без допомоги! І науковому керівнику сказала, що захищати його буду на загальних підставах! Єдине, що дозволила комісія – доповідь я читала сидячи, а в коридорі під дверима чекав Євген… І я не розумію, мамо, чим ти незадоволена?

-От тільки цього не треба! – Валентина Петрівна виставила вперед долоню. – Я ні про що тебе не просила! Дитина твоя! Допомогти – допоможу, але залишати її на мене навіть не думайте! Я на пенсію вийшла не для того, щоб з маленькою дитиною займатися, а щоб відпочити!

-Та ми й не збиралися тебе ні про що просити, – розгублено промовила Аліска.

Вони справді з Євгеном справлялися самі. Іванко був звичайною дитиною – не подаруночок, звісно, але й не надто примхливим, чи плаксивим.

Аліска поралася з ним весь день, а ввечері і у вихідні Євген намагався глядіти малюка, щоб дружина могла відпочити.

Для нього не було проблеми в тому, щоб відпустити Аліску до лікаря, в перукарню або просто погуляти, він зовсім спокійно залишався з малюком і ніколи не дорікав дружині, що вона «занадто довго ходить».

Заради справедливості, Аліска і сама намагалася не затримуватися і ніколи не “зникала” на півдня, поверталася одразу, як зробить справи.

Бабусі приходили рідко. Мама Євгена жила в передмісті і часто була слаба: набагато простіше було сісти на машину і привезти онука їй, аніж чекати, коли вона сама приїде.

Вона дуже засмучувалася, що нічим не може допомогти молодим і дуже рідко бачить Іванка.

-Нічого, – казала вона. – Ось трохи підросте, не треба буде на руках його носити – зможу на вихідні забирати, відпочинете трохи, а я поспілкуюсь досхочу.

Валентина Петрівна жила недалеко, за мірками великого міста – зовсім поряд, на здоров’я не скаржилася, проте приходила зрідка, кілька годин гралася з дитиною і не забувала нагадувати, що дитину мають виховувати батьки, а не бабуся.

Іванку виповнилося два роки, і тут Євгену з Аліскою пощастило. Їм абсолютно безкоштовно дісталися два квитки на концерт гурту, який вони обоє дуже любили.

Квитки були дорогими, гурт цей приїжджав рідко, концертний зал був зовсім неподалік від їхнього будинку.

Друг Євгена хотів сходити на цей концерт з подругою, але вони посварилися, тому він віддав квитки Євгену і від грошей відмовився.

Все це Аліса розповіла мамі за три дні до концерту.

-Ти що зовсім, чи що?! По-перше, у мене інші плани. Я хотіла спокійно посидіти в тиші і почитати новий роман. А, по-друге, дорогенька моя, ти мати! Які концерти? Коли ти була маленькою, у мене часу книжку почитати не було, а ти по концертах ходиш!

-Мамо, це вперше за два роки…

-Та хоч за скільки! Ні, ви тільки подивіться – я розумію, якби необхідність була, заслабла там, чи що, то зрозуміло, безвихідь, а тут? Розважатись ідуть, а я з їхньою дитиною сидіти повинна!

-Мамо, та не повинна ти… Я тебе прошу. Вперше за два роки. І це твій онук, якого ти так чекала…

-Ось тільки на жалість не треба! Я сказала – якщо буде потреба – допоможу. А заради ваших гулянок – вибачте. Ні.

Іванка Євген відвіз до своєї мами, з ночівлею, а наступного дня Аліска приїхала на таксі і забрала його. Проблема вирішилася, але осад залишився. Аліска дала собі слово більше до матері по допомогу не звертатися. Проте, не минуло й півроку, як їй знову довелося йти до неї.

На роботі у Євгена звільнилася вакансія, і йому вдалося влаштувати туди Аліску. Вона сама вже давно хотіла виходити на роботу, доки хоч щось пам’ятає з інститутської програми, та ось проблема – місць у дитячому садку не було.

-Мамо, то дуже перспективна робота, таку втрачати не хочеться, – пояснювала вона матері. – Та й грошей нам, чесно кажучи, не дуже вистачає: живемо втрьох на одну зарплату…

Мамо, допоможи, будь ласка! Черга в садок скоро підійде, я дізнавалася, це питання кількох місяців, а виходити на роботу треба прямо зараз, інакше візьмуть іншу людину. Ніхто мене не чекатиме.

-А що, твоя свекруха не хоче з єдиним онуком посидіти? Це ж і її внук теж! – єхидно сказала Валентина Петрівна.

-Матусю, вона заслабла… Куди їй ще Іванка?

-Ну гаразд. Вмовила, – погодилася Валентина Петрівна. – Тільки за просто так я витрачати сили і час не збираюся. Ось моя умова – у вихідні ви з ним самі.

Продукти дитині купуєте ви. І, найголовніше, платитимете мені гроші. Не як няні, звісно, я розумію, що у вас таких грошей немає, але сім тисяч на місяць мене б влаштували…

Аліска відкрила рота, але так нічого і не сказала – так була здивована.

Проте робити не було чого. Сім тисяч – це була велика частина запропонованої Алісі зарплати, але це був лише початок.

Зараз головне – влаштуватися та закріпитися. Показати себе з найкращого боку. Та й у садку незабаром місце дадуть, тож це питання кількох місяців.

Місце в садку справді дали. Тільки не за два, а за чотири місяці. Приблизно в цей час Алісці дали першу квартальну премію в розмірі окладу.

Вона порадилася з Євгеном, і вони спільними зусиллями змогли виділити із сімейного бюджету суму, достатню для того, щоб відправити маму Євгена до хорошого санаторію.

Вона плакала, відмовлялася, казала, що гроші їм самим потрібніші, але і Євген, і Аліса стояли на своєму: гроші вони зароблять, а ось здоров’ям треба займатися. Раніше у них можливості допомогти не було, але тепер зовсім інша річ. Санаторій, процедури, платні консультації – вони за неї візьмуться!

-У санаторій? – ахнула Валентина Петрівна, коли у вихідні прийшла відвідати внука, і Євген на її запитання про маму відповів, що її відправили поправити здоров’я.

-Кучеряво живете! – вона повернулася до Аліски і обурено сказала: – А щоб матері путівку купити, тобі навіть на думку не спало!

-Мамо, – здивувалася Аліса. – А хіба з тих грошей, що ми тобі платили, ти не змогла відкласти на путівку, раз теж хотіла поїхати? – запитала Аліса і пішла на кухню ставити чайник.

А Валентина Петрівна сиділа на дивані і відчувала, як підступають сльози образи. Ну, що за дочку вона виростила? Ні б, насамперед про рідну матір подумати – чужа людина їй дорожча, виявляється!

Ще й чесно заробленими грошима дорікає! Адже Валентина Петрівна допомогла їм у скрутний момент…

І вона просто взяла і відмовилася допомагати з онуком… Аліса не вірила своїм вухам, коли таке почула! З матірʼю вони тепер спілкуються дуже рідко…