— А синок у неї — викапаний Юрко в дитинстві. А ти все ходиш до цієї, дбаєш. Чому я тобі розповідаю? Бо сама її терпіти не можу, Райку цю. І тебе шкода.

Уляна, відійшовши на відстань від будинку, де жила свекруха, Раїса Миколаївна, безсило сперлася спиною на стовбур старої липи і заплакала. Що робити? До кого йти за правдою? До свекрухи? До чоловіка? І чи потрібна вона їй?..

…Юрко й Уляна познайомилися випадково, на зупинці. Сподобалися один одному, почали спілкуватися, зустрічатись.

Батьки Уляни жили в передмісті, а мама Юрія зовсім недалеко жила, хвилин двадцять іти пішки. А можна автобусом, три зупинки.

Молода сім’я жила у затишній квартирі в новому будинку. Юрію колись дісталася у спадок квартира бабусі, яка потребувала ремонту.

Раїса Миколаївна її кілька років здавала в оренду, ще коли батько Юрія був живий.

А потім вони вирішили відремонтувати квартирку та продати.

Натомість купили поменше, зате хорошу, у новій багатоповерхівці, неподалік будинку, де жили. Ось і чекала вона пори, коли Юрій одружиться.

Чи то близькість до будинку давалася взнаки, чи активний характер Раїси Миколаївни, але свекруха дуже завзято втручалася в життя молодих.

Часто приходила у гості, «на чай». Після цих візитів Уляна довго ходила засмучена.

Всі свекрусі було не так: як фіранки почеплені, як білизна складена, як рушники у ванній розташовані.

І начебто по–доброму все було, але напружувало.

З «охами» й «ахами», що, мовляв, не так це робиться, мовляв, сучасна молодь нічого не розуміє, все б їм лайфхаки свої дивитися і застосовувати, а це не правильно, а треба ось так, як я говорю…

Уляна терпіла. Юрко мовчав, та й не торкалися його ці причіпки. Діставалося Уляні.

А коли доньки народилися, то додалися ще поради щодо правильного виховання дітей.

Звичайно, Уляна все робила знову “не так”. Але найгірше було не в цьому. Свекруха часто маніпулювала сином, дзвонила, кликала його, коли їй заманеться, на допомогу, хоч серед ночі з різних причин.

То ліки їй раптом знадобиться о першій ночі, то якийсь особливий сир, теж пізно ввечері. Уляна запитала потім Юрка, що, мовляв, за ліки хоч купував?

– Якісь вітаміни, – знизав той плечима. – Але ж ти розумієш, я не можу відмовити матері! Що ти хочеш, щоб я сказав, іди, мовляв, зі своїми вітамінами, ніч надворі, я хочу спати?

— Я нічого не хочу, — зітхала Уляна. — У нас двоє маленьких дітей і вони, та й я, зокрема, вимагають не меншої уваги з твого боку. Я не прошу тебе о першій ночі купувати вітаміни, але іноді мені здається, що ти піклуєшся про неї більше, ніж про нас.

— Звичайно, піклуюся! Вона моя мати. Літня людина, живе одна. Мало що? А чому ти не просиш мене купувати вітаміни о першій годині ночі? Я й тобі куплю, якщо треба буде, — миролюбно відповів Юрій.

Уляна мовчала.

– Бо я адекватна людина і не маніпулюю тобою, ось чому! – думала вона. — Справа не у вітамінах!

Але сперечатися з Юрієм було марно. Він не любив цю тему. Матір він дуже любив і поважав, і Уляну теж дуже любив, і ці розмови його напружували і засмучували. Згодом усе, що стосувалося матері, а іноді й свої візити до неї, Юрій став від дружини приховувати. Адже це завжди призводило до суперечок та сварок.

Три роки тому, коли у них тільки народилася перша дочка, сталася подія, яка набагато пізніше, набула несподіваного продовження. У той час Уляна їй не надала великого значення. Раїса Миколаївна мала день народження. Юрій вирушив на свято. Свекруха покликала своїх родичів: сестру та її дочку. Уляна ж залишилася вдома з дитиною, вона якраз заслабла. Все б нічого, якби не той факт, що Юрій залишився у матері ночувати.

Будинок за два кроки, а він чомусь подзвонив і сказав, що не прийде. Це було дивно. Він не любив ночувати не вдома. Уляна засмутилася і подумала, що це знову примхи свекрухи, але зробити знову нічого не змогла.

Вранці чоловік повернувся дуже веселим. Що сприяло такому піднесеному настрою чоловіка, Уляна так і не зрозуміла. Зрештою, вона вирішила, що їй це здалося.

Якось свекруха заслабла, і Уляні довелося деякий час ходити до неї додому, допомагати та доглядати, а Юрій сидів удома з доньками.

Раїса Миколаївна заявляла, що сина вона соромиться, адже їй потрібно було допомагати переодягатися та митися. Отоді Уляні і відкрилися деякі факти. Не без участі сторонніх людей.

Коли вона в ті дні бігала в аптеку або в магазин, допомагаючи свекрусі, щоразу біля під’їзду на лавці бачила одну жінку похилого віку, яка уважно стежила за нею.

Потім вони стали вітатись, потім — розмовляти помаленьку, познайомилися і навіть потоваришували.

Бабусю звали Олена Максимівна і одного дня, вона попросила Улю присісти з нею на лавочку, на хвилинку. Уляна сіла, хоч поспішала, треба було ще багато встигнути: сходити в магазин, прибрати у свекрухи, а потім додому, де теж було багато турбот. Але ображати Олену Максимівну вона не хотіла: мила була бабуся, от і приготувалася слухати. А та її просто здивувала.

— Я тут давно живу і все знаю, та й від Раїси — твоєї свекровки, через стінку. І я щось чула і бачила. А ще зіставила деякі факти. Схоже, Раїса розвести вас із чоловіком мріє та сина на інший одружити! Дуже їй Надя подобається, дівчина з сусіднього будинку. Адже колись вони розлучилися з твоїм Юрком з її волі! Влізла, втрутилася.

А яке кохання було у них, довго зустрічалися. Все ж на очах у мене! А потім, наче сталося між ними щось, посварила їх Раїса. А потім він з тобою одружився, і стали ви окремо жити. Тільки Раїса Надию раптом любити почала.

То запросить колись, то ще чого. І Юру кличе того дня. Я ж бачу! А Надя — шмиг у під’їзд. Ні з ким не вітається, зла, але гарна, це так! Правда, постать не дуже, худенька вона, ну та гаразд. Отож потім у неї синок народився. І знову вона тут товчеться. Прямо з ним і приходить, сидить у Раїси в гостях.

І незаміжня, звідки дитина нагуляла? Але ось побачила я цю дитину зблизька і застигла! Вилитий Юрко у дитинстві. Він же тут у пісочниці грав, ми, як рідні раніше були з Раїсою, один про одного знали все, допомагали: коли я з нашими дітьми сиділа, коли вона.

Це потім Раїса носа задерла, коли стала в адміністрації працювати. А тоді близькі з нею були. Я її просила мені допомогти з чоловіком, царство йому небесне, проблеми у нього були серйозні, так ні! Відмовила, зараза, а потім навіть вітатися зі мною перестала, от і посварилися з нею з тих давніх–давен. А ти, бачу, дівчинко гарна, шкода мені тебе! Ось і вирішила розповісти тобі правду.

---

Уляна плакала, спершись на стару липу. Ну все зрозуміло. Все сходиться. Юрій їздив до матері тоді, коли там була ця Надя. А дитина її… Тієї ночі, мабуть, і вийшла… син… Господи! Юрко завжди мріяв про сина! Але в них народилося дві доньки. І ось ЦЯ подарувала йому сина! Тому і він задоволений завжди після поїздок до матері. Все сходиться…»

Проте з прямих доказів були, тільки слова сусідки та домисли. Юра ставився і до Уляни, і до дочок, з великою любов’ю. Жодних підтверджень словами Олени Максимівни Уляна не бачила. Тільки тепер її ще більше хвилювало, коли свекруха кликала Юрка до себе «на допомогу».

Вона уважно придивлялася до чоловіка, намагаючись знайти сліди спілкування з іншою жінкою, але марно. Або він так добре маскувався. Що робити з цією правдою Уляна не знала. Вона ніяк не наважувалась питати чоловіка безпосередньо, та й що було говорити?

Поки Уляна так і не вирішила, як бути з цією інформацією, сталося нещастя: матері Юрія не стало. Все трапилося дуже швидко, ніхто й не чекав. Коли, через кілька тижнів, після сумної події, Уляна прийшла до порожньої квартири свекрухи, поки доньки були в дитячому садку, щоб узяти, на прохання Юрія, деякі документи, то застала таку картину: Олену Максимівну на ношах забирала швидка . Уляна застигла, як укопана, їй стало шкода стареньку.

Коли машина, зникла за поворотом, Уляна запитала сусідку, яка теж стояла біля під’їзду та допомагала Олені Максимівні:

— Що з бабусею? Вона, начебто, бадьоренька завжди була…

– Ех, – відповіла і махнула рукою жінка, – Говорила забагато. Фантазерка. Чого тільки не складала тут! Ось Володя і не витримав. Він веселий був, а ти хоч думай, що говориш! Та що з неї взяти! У неї недуга така… як її… ну, коли обманюють із приводу і без приводу, і не помічають, що обманюють.

Сама, начебто, хороша. Стоїть на обліку, та й добре. Але ці казки її, всіх дістали вже. Жаль її, звичайно. Самотня: ні сім’ї, ні дітей ніколи не було, от і сталося з нею таке… Вовчик повернувся з заробитків, а вона йому давай про дружину його складати, мовляв, поки його не було, вона тут і з тим , І з цим…

– Володя? — тільки й змогла вимовити здивована Уляна.

— Сусід із другого поверху, на заробітки їздив. Дружина його — чудова жінка, вчителька у школі, просто ангел. А Олена таке наговорила на неї! Ото Володя і не стримався.

— З Оленою Максимівною хоч все добре? – застигла Уляна.

— Та наче все добре. Полежить тиждень і повернеться. Дон Кихот наш, ось! — хмикнула сусідка і попрямувала до під’їзду.

Уляна сама не пам’ятала, як дійшла до дому, всю дорогу думала про почуте. Відчинила двері, роззулася, пройшла до кімнати. Юрій грав на дивані із доньками.

Мабуть, він сам вирішив забрати їх із саду раніше і зробити їй сюрприз. Молодша залізла йому на плечі і сміялася, а старша смикала сестру за ногу, маючи намір зайняти її місце.

Уля дивилася на чоловіка та доньок і думала про те, як добре, що вона не стала розповідати йому цю «правду» і питати його про неї. Не було ніякої Наді, сина її і взагалі нічого не було. А тепер і свекрухи немає, і спитати навіть нема в кого. І не їздить нікуди Юрій. Все більше з нею та доньками час проводить.

Уляна якось запитала чоловіка про те, чи працювала Раїса Миколаївна в адміністрації.

— Ні, — відповів спантеличений Юрій. – З чого ти взяла?

— Та так… Переплутала просто, — посміхнулася Уляна і обняла чоловіка. А сама подумала: «Навіть цей факт у розповіді старенької виявився неправдою. От і добре!”

Ту квартиру Раїси Миколаївни вони продали. Тому, як живе Олена Максимівна, Уляна не знає, напевно, все гаразд у неї. Бігає собі чи на лавці знову сидить, ловить перехожих, щоби чергову небилицю розповісти. Бог із нею. Головне, що у Юрія та Уляни все чудово: мир, любов та злагода. І доньки ростуть чудові. А ще незабаром і син з’явиться – Уляна вагітна.