– Почекай, Микола дзвонить! – Ніна Михайлівна жестом показала подрузі – тихіше!

І заворкувала в слухавку:

– Ну, здрастуй, любий, як у вас справи? З ким поговорити? Звичайно, можу, я до нього якраз сьогодні йду з договорами. Не хвилюйся, Миколо, я одразу тобі передзвоню!

Ніна Михайлівна поклала мобільник, посміхаючись своїм думкам.

– Балуєш ти зятя, Ніно! Десь щось, то він одразу до тебе – допоможи, тещечко. Ти для нього вже стільки зробила, та без тебе він би так не піднявся. А тепер ходить такий поважний, хазяїн, Микол Іванович, так просто до нього і не під’їдеш!

– Та облиш ти, Тамаро, це ж чоловік моєї дочки!

– І що? Ти маєш на нього так працювати? А це він цінує?

– Звичайно, цінує, у нас чудові стосунки. І досить, Тамаро. Донька щаслива, онука росте. Поки ще можу – завжди допоможу.

– У тебе молодша незабаром виходить заміж, перед ними теж так розпинатися будеш? Та ти навіть із чоловіком через Миколу цього розлучилася, ти що, забула?

– Томо, з чоловіком ми й так погано жили. Доньки виросли, ми все одно розлучилися б…

– Ну так звісно! Коли твоя Марина Миколу в хату привела, він хто був? Та ніхто! Веселий трохи приходив, Маринку твою вагітну нервував. У нього бачте на роботі справи не ладнаються. Ну і звичайно добра теща відразу згодилася. Зв’язки свої на роботі підняла, допомогла організувати бізнес.

– Тамаро, ти дивно якось міркуєш? А ти б для сім’ї доньки не старалася?

– Ну, не так, як ти, Ніно. Ти готова останнє віддати. Ось тепер Юльку свою заміж видаси, допомагати знову їм будеш. А на пенсію підеш з чим? Хто хоч у тебе новий зять, чим займається?

– Ой, Тамаро, такий хлопець хороший!

– Ясно з тобою, всі вони в тебе хороші. Ох, Ніно!

– Та облиш Томо, не нагнітай! І досить про це, я до начальства пішла договори підписувати.

Ніна Михайлівна взяла папку, глянула на себе в дзеркало і трохи поправила зачіску.

Які можуть бути сумніви? Звичайно вона має рацію.

Дочці Юлі вона на весілля чималу суму відклала. Хоча майбутній другий її зять Максим і гордо сказав, що вони все самі зроблять. Але потім все ж таки погодився, але тільки в борг, з віддачею.

– Корчить із себе, – дізнавшись про це скривився Микола.

Ревнує напевно.

Вони один одному явно не дуже сподобалися.

Ніна Михайлівна чула, як Микола Марині сказав, дізнавшись, що Юля заміж виходить за Максима:

– Ну ще б йому й не одружуватися, свого житла немає, а тут наречена з квартирою!

Ніні Михайлівні це було неприємно, але вона одразу подумки Миколу виправдала. Коли Марина вийшла за Миколу, вони з ними жили.

Потім бізнес його в гору пішов, і вони купили квартиру. Якщо сказати чесно, без Ніни Михайлівни Микола сам квартиру не купив би.

Ну а Юлі від бабусі з дідом квартира дісталася. Стара однокімнатна квартира, чому тут заздрити? А Максим приємний хлопець, завжди допомогу пропонує. І чому Микола вважає, що Максим брехливий?

– Заходь, Ніно Михайлівно, чого така задумлива? Все про своїх доньок та зятів піклуєшся. Ох ти турботлива, хороша ти жінка, Ніно Михайлівно. Будь-якому чоловікові можеш щастя зробити! – зустрів її на порозі свого кабінету начальник.

Дмитро Олексійович у них чоловік видний.

Тамара каже, що він давно око на Ніну Михайлівну поклав, недарма й Миколі допоміг із орендою приміщень. Втричі дешевше вийшло.

– Томо, не хочу я більше заміж, та й у нього дружина молодша за мене, не кажи нісенітниць, – заперечувала все своїй подрузі Ніна Михайлівна.

Але, якщо чесно, Дмитро Олексійович їй теж подобався. Але з одруженими чоловіками стосунки не можна мати, це її ще мама вчила.

– Ну що, Ніно Михайлівно, давай подивимося, – начальник взяв з її рук папку, а сам ніби ненароком руки торкнувся.

– Усе перевірила, можна підписувати.

– Ну раз ти, Ніно, перевірила, то одразу підпишу, – він глянув якось сумно, поставив підписи і віддав їй папку.

Пізніше Тамара їй розповіла, що розлучається їхній начальник.

– Дружина його там щось дуже наробила, та кажуть не вперше, ну він більше терпіти й не став. Діти виросли, а більше й не пов’язує нічого, та прямо як у тебе, Ніно!

…На пенсію Ніна Михайлівна вирішила піти одразу. Досить працювати, бо онуки ростуть без нагляду, адже вона ж бабуся.

У Юлі з Максимом скоро син народиться, а всіх грошей не заробиш.

Микола, як дізнався, побурчав, що з їхньою Аліною Ніна Михайлівна майже не сиділа.

– Знову ревнує, – подумала Ніна Михайлівна.

У турботах про маленького Славка рік на пенсії пролетів зовсім непомітно.

Та й Аліні пощастило, вона якраз у перший клас пішла.

А бабуся Ніна встигає і зі Славком погуляти, і Аліну зі школи забрати. І обідом її нагодує, і уроки вивчать і погуляють.

Та тільки-от стала Ніна Михайлівна помічати, що за Аліною найчастіше донька Марина заїжджає.

– Щось я давно Миколу не бачила, зятя улюбленого? – запитала вона у доньки.

– Роботи в нього багато, мамо, ну що йому до тебе заходити? Якщо дуже щось треба буде – він зайде!

Ніна Михайлівна здивувалася, раніше Микола до неї часто забігав. Квіти дарував, цукерки. Вона ще йому казала:

– Та що ти мене так балуєш, не свято ж?

І тоді здавалося, що не тільки у справі він заходить, а як рідня, від душі…

А на одному із сімейних свят раптом випадково розмову почула. Старший зять її Микола веселий вже був і молодшого, Максима, повчав:

– Ти Максиме, даремно перед нашою Михайлівною стараєшся. Ну подумаєш, вона з сином твоїм сидить, чи грошенят підкидає. Так вона ж бабця, а як інакше? Зі своїми онуками й сидить! А от якщо ти на якусь по роботі допомогу від неї розраховуєш, то дарма! Здулася наша Ніна Михайлівна. Ніхто вона тепер нічого не може, зрозумів?

Ніна Михайлівна відсахнулася, незручно стало від почутого. Неприємно, та й не віриться, може, просто бо веселий сказав?

Але Микола тепер майже перестав їй дзвонити. І з квітами й цукерками навіть на свята не з’являвся. Марина передавала нібито від нього подарунки, зі словами, що, мовляв, зайнятий він на роботі дуже.

А ось Максим забігав, як і раніше. Шикарними букетами не балував, а забіжить:

– Ніно Михайлівно, щось допомогти, Юля сказала кран тече? Так я миттю збігаю, новий куплю й поставлю.

Хороший хлопець Максим, не помилилася в ньому Ніна Михайлівна.

Але чи вік, бо ж шістдесят один вже, чи погода діє.

Та тільки якось самотньо, не так вона собі уявляла своє життя на пенсії.

А одного разу задзвенів телефон, дивиться, треба ж – Дмитро Олексійович:

– Ну, привіт, Ніно, як ти там, люба моя Ніно Михайлівно? Скучив без тебе, у нас тут корпоратив намічається, старим складом, приходь!

Прийшла, а їй Тамара з порога:

– Ніно, наш же ж пів року тому розлучився все-таки! Ходив довколо мене, а потім раптом питає – як там Ніна наша, заміж не вийшла? Ну я йому все й сказала, говорю не вийшла, на вас чекає, Дмитре Олексійовичу!

– Тамаро, ну що ти говориш?!

– А що, Ніно, чекати, коли ти сама про себе подумаєш? Не сміши мене!

…Ніна Михайлівна тепер господиня у новому будинку й кохана дружина.

Живуть молоді у Дмитра Олексійовича, думають, кому першому з онуків її квартиру подарувати? Дмитро Олексійович теж має внучку, але ще маленьку.

Дізнавшись, за кого заміж його теща вийшла, Микола одразу пожвавішав.

З’явився із шикарним букетом, привітав. І мимохідь, натякаючи на її чоловіка Дмитра Олексійовича, спробував знову щось попросити.

Але Ніна Михайлівна тільки розсміялася:

– Любий мій, зятю Миколко. Якщо щось дуже потрібне, я звичайно тобі допоможу. Але ж я вже не працюю, ніхто я тепер, Микольцю! А ось Дмитро Олексійович казав мені, що будівлі твої прибиратимуть з того місця. Але ти тепер ґазда досвідчений, думаю й сам розберешся.

Спробував полізти Микола з проханням до Дмитра Олексійовича, але той йому чемно відмовив.

Мабуть, сам якось здогадався, чув, що Максим тещі допомагав, коли вона сама жила.

А Микола забув про неї, бо ж з неї вже й узяти нема чого, бачте!

От отак і помилився Миколка…

КІНЕЦЬ.