Сестра чоловіка якось неправильно розуміє сенс слова “погостити” та й не знає права, обов’язки гостей. Інакше я не можу пояснити її поведінку.

Я вже пошкодувала, що ми з чоловіком піддалися на вмовляння і пустили її з чоловіком пожити в нас, поки в їхній квартирі триває ремонт. Мало того, що вони перебували довше, ніж планувалося, так ще й поводяться надто нахабно.

Ми із чоловіком живемо в обласному центрі. Приїхали сюди ще студентами, тут навчалися, тут вирішили залишитися. Місто не дуже велике, не мільйонник, але цілком комфортне, все є, нам подобається.

Мої батьки, як і батьки чоловіка, живуть в області лише у різних населених пунктах. Самі вони нікуди переїжджати не збираються, їх і так все влаштовує. Але у чоловіка є сестра, яка донедавна жила поряд із батьками. Проте перспектив для себе у тому містечку вона з родиною не бачила, тож вони вирішили перебратися до обласного центру.

Купили квартиру в іпотеку, але в такому занедбаному стані, що без ремонту там жити неможливо. На бригаду будівельників грошей немає, тож чоловік сестри планував обійтися самотужки.

План у них був такий: вони приїжджають у місто, зупиняються в нас на якийсь час, шукають роботу, паралельно роблять ремонт, потім забирають сина. На все вони відвели один місяць.

Я близько із сестрою чоловіка знайома не була. Якось не доводилося спілкуватися, не було спільних тем. Перетиналися на якихось спільних подіях, але на цьому все.

Для мене вона, по суті, чужа людина, як і її чоловік із дитиною. Негатив до неї не відчувала, але й жити місяць пліч-о-пліч з чужими людьми – це не те, про що мені мріялося.

Чоловік теж не горів бажанням жити разом із сестрою. Вони начебто й спілкуються, але близькими їхні стосунки я б назвати не могла. Не ворогують, скажімо так.

Але на чоловіка насіла мати, сестра теж не залишилася осторонь, загалом вмовили його, а він вже мене. Я, стиснувши зуби, погодилася місяць пожити в комуналці. Домовилися, що приїдуть тільки сестра та її чоловік.

Перші днів п’ять все було цілком пристойно. Сестра бігала по співбесідах, зять з ранку до вечора робив ремонт, а сина вони тимчасово залишили під опікою свекрухи.

Побутових розбіжностей у нас не було, і я вже вирішила, що місяць пройде безболісно, але сестра поїхала на вихідні до мами, а повернулася вже з дитиною. Ми взагалі так не домовлялися. Але вона почала розповідати, як сумує за сином, обіцяла, що заважати нам дитина не буде, ми взагалі її не помітимо.

Не стали лаятись, що зроблено, те зроблено. Але сестра, мабуть, вирішила, що коли ми прогнулися, то соромитися вже не варто. І атмосфера почала розпалюватися. Співбесіди були покинуті, сестра постійно проводила час з дитиною вдома. Почав утворюватися закономірний бардак, якого раніше не було.

– Дитина, що ж ви хотіли? Свою заведете, зрозумієте, що порядку в хаті з дітьми не буває, – спокійно реагувала на наші зауваження сестра.

Потім вона вирішила, що її сина з’явилася алергія на нашого кота. Заявила, що треба кудись подіти тварину, доки у квартирі дитина. Звичайно, ми відмовилися.

– Ви хочете малюка до лікарні довести? Зовсім розуму немає? – обурювалася сестра.

Чоловік жорстко їй нагадав, що ми взагалі не розраховували на дитину, про це ми не домовлялися. Хоче позбавити сина алергії?

Відвозьте його назад до бабусь, а заберете, коли переїдете до своєї квартири.

Сестра невдоволена, але сина відвезла, дякувати богу. Дитина маленька, та ще й росте в атмосфері вседозволеності. Я рахувала дні, коли вже вони з чоловіком з’їдуть, але вони не поспішали. Місяць вже минув, а квартира їхня все ще була в нежитловому стані.

То матеріали вчасно не доставили, то у зятя щось не виходить. А сестра нахабніла дедалі більше. Могла мені на роботу зателефонувати та сказати, що хліб та молоко закінчилися, треба купити.

Потрібно сказати, що якось непомітно вона припинила купувати продукти. Цим займалися лише ми з чоловіком. Ми ж готували, а сестра із зятем із задоволенням їли.

Нещодавно мені вона з незадоволеним обличчям заявила, що я після себе на кухні залишила немитий кухоль, нарікала на безлад.

Довелося поставити її на місце і просити зменшити тон під час розмови.

Дали їм ще чотири дні на завершення ремонту. Нехай переїжджають, бо в мене вже немає терпіння із ними уживатися. Вона з кожним днем все більше забуває, що це вони у нас, а не ми в них живемо.

– Там все в пилюці, половина роботи ще не зроблена! Куди нам переїжджати? – верещала сестра, але наше рішення не змінилося.

Сама винна. Поводитись треба було скромніше, а не гратися з нашим терпінням.

КІНЕЦЬ.