У мене вже 9 років живуть син і невістка, виховують мою онучку Варю, їй 5 рочків зараз. Перші роки, поки я працювала і допомагала матеріально, і вони жили не дуже багато- все було більш-менш добре у наших взаєминах.

А тепер, коли я сиджу вдома і доглядаю літнього батька і не можу давати грошей, і сидіти з онукою теж не можу, бо живу за містом (я на дачу переїхала і свого батька забрала) – все змінилося.

Сказати, що я до них втручаюся занадто – наче ні. На початку їхнього спільного життя якось хотіла дати невістці пораду щодо привчання внучки до горщика, але мені сказали, що я нічого не знаю і все краще прочитати в інтернеті. Через це більше жодного разу нічого не радила.

Хоч удома хай грязюкою заростіть, хоч в холодильнику шаром покоти – сидіть, як хочете, я не лізу. Це їхнє життя. Потрібно допомогти, попросять – допомагаю. Все з городу і закрутки – туди. їм у квартиру. Приїдуть, завантажаться, поїдять – і поїхали. Ні на стіл не допоможуть накрити ні зі столу прибрати.

Про город і по господарству навіть попросити не варто про допомогу. Небо їм суддя. Внучці купую хороші речі, коли є можливість. У моїй квартирі живуть. Мені вони не дзвонять, я теж. Бо мої дзвінки їх дратують. Тільки за потребою, раз чи двічі на три-чотири місяці. Не була у них років зо три.

Внучка що вихідні – у матері невістки з ночівлею. А я як бідний родич приїжджаю на годину дві побачитися з онукою до сватів. Попросила невістку відпустити хоч раз онуку до мене з ночівлею, поспілкуватися з дитиною – так мені сказали категорично “ні”, робити у вас їй нічого.

Тоді я запитала, а як же просто з бабусею бачитися? Я теж хочу кілька днів хоча б раз на рік з нею побути. На це мені відповіли: приїжджайте до мами, коли Варя там – і бачтеся. Постійно називаю невістку Олечка, розмовляю ласкаво, а мені ні привіт, ні до побачення, ні спасибі ніколи. Голови не поверне.

Що я невістці поганого зробила, не знаю. Конфлікту не було, завжди на її боці, порад не даю, додому до них не лізу, квартиру на сина переписала, дзвінками не напружую. За що до мене таке ставлення – не зрозуміло.

Синові теж не дзвоню, бо крім того, що він зайнятий і що я йому заважаю, нічого більше не чую. А дзвоню раз на два місяці. Був до одруження Максим вихованим добрим сином. Ріс зі мною і з бабусею та дідусем. Сім’я у нас дуже гарна була. А як одружився – не впізнати стало, все гірше та гірше.

Знаєте, так хочеться кудись податися, всіх покинути і забути про їхнє існування. Та в мене батько. Це не діти. Свати – педагоги, син у неї чудовий, а як таку дочку вони могли виховати? Я зі невісткою не обмовляюся. Мовчу, адже я мудріший.

Іду від них і плачу дорогою, щоб ніхто не бачив моїх сліз. Жодного разу не пішла з позитивними емоціями і гарним настроєм.

Терплю заради онуки. Інакше заборонять зовсім спілкування. Що мені робити, як налагодити стосунки з дітьми? Якщо зі мною не хочуть спілкуватися навіть раз на півроку. Адже я така ж мама і бабуся, як і її мати. підкажіть щось, дуже прошу.

Джерело