Я вже просто ходжу тихесенько перед тими дітьми, в гостях у них навіть слова зайвого сказати не можу. Уважно їх слухаю, не даю зовсім ніяких порад, нічого зайвого не запитую. А невістка, коли я до них прийду, просто встає і демонстративно йде в іншу кімнату, закриває за собою двері і там сидить, поки я не піду? Що це взагалі таке? Ну чому так в моїй родині виходить.

Я ж ніколи й слова поганого їй я не сказала. Це відносини такі у нас, з самого початку, я не знаю, чому так вийшло і в чому моя вина. Вона просто мене ігнорує в усьому, не хоче спілкуватися зі мною. В гості їх кликала до себе постійно, подарунки дарувала гарні часто дуже, гроші пропонувала завжди їм.

Та в гості не приходить Олена до мене під різними приводами, від грошей відмовляється навідріз. Я вже зрозуміла, що марно все, махнула рукою, не хочу стелитися перед нею. Приходжу раз в тиждень до онука і сина свого, займаюся та граюся з дитиною і відразу йду. Син метушиться сам біля мене, чай ставить. А моя невістка, коли я приходжу, в іншу кімнату з задертим носом іде демонстративно, ось так.

А син мені каже:

“Ой, мамо, не звертай уваги на настрій Олени, все в порядку у неї!”

Ну, я і не звертаю. А що я можу зробити тут? Відносини почати з’ясовувати? Ні до чого хорошого це не призведе, дуже добре це я розумію, посперечаємося лише всі, мені здається. Не дарма кажуть – поганий мир кращий за добру сварку. Так і живемо. Тому мовчу я в домі своїх дітей, вони там господарі.

Син мій в шлюбі 6 років, два роки тому у них з дружиною народився синочок, мій онук. Невістка сидить в декреті, син мій лише один працює, живуть вони окремо, квартира в кредиті у них.

Вони до весілля знайомі були майже пів року, напевно, все. Син мій до мене якось приходить і говорить:

“Мамо, здається, я одружуся”.

Ну прекрасно, кажу, коли наречену, невістку майбутню свою, приведеш, познайомиш нас? А він – так я її запрошував вже, вона не хоче. Ну, не вважає це за необхідне. Я була дуже здивована – виходить, я свою невістку вперше на весіллі побачу, чи що? Так хіба робиться? На знайомстві наполягла просто категорично. В один з вихідних перед самим весіллям син привів Олену в гості «на пироги».

Весь вечір лише я і розмовляла одна, з Олени кожне слово не можна було витягнути. Але тоді не звернула на це уваги. Зрозуміло ж, в перший раз, людина соромиться в чужому домі. Думаю, одружаться вони, буду запрошувати їх обідати по вихідним, лід і розтане і ми звикнемо одна до одної, будуть у нас добрі стосунки завжди.

Але той лід не розтанув не після весілля, ні навіть після народження онука два роки тому. Всі спроби мої знайти спільну мову зі своєю невісткою, були невдалими, на жаль.

Дзвоню їй, говорю своїй невістці, мовляв, Олено, зайду до вас завтра, поспілкуюся з онуком, пограюся з ним. Можна? Ой, ні, відповідає вона, ми в поліклініку завтра йдемо. Дзвоню синові, кажу, чому твоя дружина мене ігнорує? Чому не пускає до онука?

“Ой, мамо, що ти таке кажеш? Приходь в будь-який день, хоч завтра до нас!”

Я йому – так завтра ж ви в поліклініку їдете? В яку поліклініку, каже, ми там тиждень тому були. Приїжджаю завжди не з порожніми руками до них! Торт везу до чаю, фрукти якісь, іграшку онукові. Він до мене мчить щасливий завжди, знає, що бабуся гостинці привезла. Син біжить чай ставити.

А невістка з кам’яним обличчям відразу в спальню, подалі від мене, і двері за собою закриває постійно. За ці всі роки нічого не змінилося зовсім. І начебто мені ображатися нема на що, любити мене вона не зобов’язана, в гості, за великим рахунком, теж не запрошувала. Але невже так можна? Я ж мати! Вона теж мама, невже не розуміє, що колись сама може бути на моєму місці.

Як мені порозумітися з невісткою своєю? Що ще зробити мені?

Джерело