Ми з чоловіком винаймаємо квартиру вже 8 років. Купити свою не можемо, розраховували на квартиру його бабусі, та після появи доньки ми з нею посварилися.

Свекруха була не дуже задоволена, що з’явилася внучка. Я не образилася, думала, що всім хочеться, щоб першим був хлопчик, спадкоємець прізвища, але потім зрозуміла, що все набагато складніше.

Зі своєю свекрухою, мама мого чоловіка не ладнала з першого дня знайомства. П’ять років жили разом, і згодом майже не спілкувалися.

Зараз бабусі чоловіка 79 років, свекор їй завжди допомагав, та й свекруха зрідка відвідувала, щоб допомогти з прибиранням. І вони розраховували, що свою квартиру вона залишить їхньому синові, тобто моєму чоловікові.

Ми розуміли, що доведеться жити разом зі старою і не дуже уживливою людиною, але все ж таки це своє житло, а трикімнатна квартира дозволить не обмежувати особистий простір одне одного. Перші місяці все було чудово, я навіть дивувалася, чому свекруха так не любить бабусю.

Ми купували продукти, прибирали, бабуся готувала. У вихідні приємно було прокинутися, а сніданок уже на столі.

Коли я дізналася, що очікую дитину, бабуся була щаслива навіть більше за нас із чоловіком. Все казала, що допомагатиме з дитиною.

Ми навіть не сумнівалися. І ось майже перед появою дитини бабуся сказала, що треба поговорити. Ми вирішили, що вона зробить заповіт на квартиру на нашу користь.

Це важливо, бо вона має ще дочку від першого шлюбу, яка давно вже живе за кордоном. Усі знали, що на цю квартиру ні вона, ні її діти не претендують.

Бабуся сказала, що переписує квартиру на нас, але з однією умовою – свою доньку ми маємо назвати на її честь! Не те щоб мені не подобалося ім’я Ольга, але я давно вирішила, що свою дочку назву Ларисою, на честь моєї мами, яка рано померла.

Мені б промовчати, обговорити це питання зі свекрухою, але я відразу сказала про своє рішення. Бабуся встала і мовчки вийшла з кімнати.

Вранці чоловік сказав, що нам потрібно шукати житло, тому що бабуся не хоче жити з маленькою дитиною, роки вже не ті, щоби слухати плач немовляти. Свекри звали себе жити, але ми відмовилися.

У них однокімнатна квартира, куди ще й ми з дитиною. Так і живемо на орендованій квартирі.

А бабуся одна, ніхто з нею після тієї розмови не спілкується. Кому вона залишить свою квартиру, не знаю, але дуже маю сумніви, що нам.

КІНЕЦЬ.