Світлана вже не могла дочекатися, коли чоловік прийде додому, щоб поскаржитися йому на свою маму. Бач, що вона захотіла!

Каже:

– Діти, весна іде, треба і про городи подумати. Я вже приїхала, тож в цьому році будемо садити і картоплю, і буряк, і моркву і цибулю, бо часи непевні, а то добре, коли в коморі все своє є.

Донька на маму такими очима подивилася, наче та їй запропонувала їхати замість неї на заробітки.

– Мамо, я тобі вже багато разів говорила, що город садити ми не будемо. Зараз все в магазині можна купити. Так що ми з Євгеном тут тобі не помічники – заявила донька.

Тамара пішла дуже засмучена додому, а Світлана готувала обід для чоловіка, щоб за столом вкотре обговорити чергову невдалу ідею мами.

Донька була на неї неабияк ображена і через те, що Тамара так швидко додому приїхала. Вона ще спокійно на заробітках могла бути років зо 5, але не захотіла – додому приїхала, наче тут медом помазано. А тепер ще й город надумала садити! 15 років не садили, якось обходилися, а зараз треба!

Тамара і справді була в Греції на заробітках 15 років. Своїй єдиній доньці Світлані вона квартиру купила, все в ній зробила, і грошима до останнього допомагала.

А собі Тамара будинок в селі звела, невеликий такий, але дуже комфортний, і вирішила, що в ньому старість і проведе. А оскільки без роботи сидіти вона не любить, то і подумала, що якщо є гарна земельна ділянка біля хати – гріх, аби вона пустувала, треба її засадити, як колись, щоб і своя картопелька, і морквочка, і бурячок був.

Та донька в цьому плані маму не підтримала. Посміялася разом з своїм чоловіком з її ідеї, і на тому крапка.

Світлана була на маму ображена за те, що вона могла б ще в Греції сидіти, і їй допомагати, бо не розуміла, навіщо їй в 63 роки вже було додому повертатися.

А якось Світлані з Євгеном стали гроші дуже потрібні, йшлося про велику суму, якої у них не було, але вони точно знали, що у Тамари є ще певні запаси заробітчанських євро, тому і поїхали до мами в село.

Тим, що вони там побачили, діти були дуже здивовані. Біля хати зеленіли красиво посадженими рядочки картоплі, зелені різної, огірочки вже почали цвісти. А по подвір’ї ходив незнайомий чоловік.

– Мамо, це хто? – з нотками картання і засудження запитала Світлана Тамару.

– Петро. Мій чоловік, – спокійно відповіла Тамара.

– Який ще чоловік? Мамо, ти що, заміж вийшла і навіть не запитала моєї думки?

– Доню, я вже занадто доросла, щоб у тебе на таке дозволу питати, – посміхнулася Тамара.

– Мамо, нам гроші потрібні. Три тисячі євро. Я знаю, що вони у тебе є, – стала тоді просити Світлана.

– Є. Бо я їх заробила. Але мені треба з чоловіком порадитися…

– То тепер тобі чоловік важливіший за рідну доньку? Не думала я мамо, що ти така, – форкнула Світлана і дуже ображена поїхала додому.

Тамара своєї вини не відчувала. Вона чим могла, тим доньці допомогла. А тепер настав час пожити так, як хоче вона. Ну хіба не так?

Джерело