– Микольцю, як добре тут у селі! – вигукнула Леся.

– Буде ще краще. Роботи ще багато…

– У нас вже є план! З чого почнемо?

– Вранці. Все вранці… На нас чекає багато справ. Треба повечеряти і раніше лягти спати. Завтра все перевіримо у хаті. Післязавтра приїдуть робітники, які обіцяли все знести за один день. А друга бригада робитиме огорожу. Зараз мені ще треба попрацювати трохи за комп’ютером. Справ на годину, але терміново…

…Микола та Олександра купили будинок у селі біля самого лісу. Він стояв на самому краю села і трохи на відстані від інших будівель.

Будинок був старий, але його купували заради землі. Все передбачалося знести. Сім’я давно мріяла про своє житло і замість квартири у місті вирішено було будувати будинок. Будинок мрії був давно спроєктований Миколою та Олександрою спільно. Навіть п’ятирічна донька Софійка брала участь, просто іноді показуючи пальчиком і ставлячи запитання.

Вони вже шукали потрібну ділянку, щоб було не дуже далеко від міста. Випадково натрапили на будинок із дуже символічною ціною. Ціну вже знижували кілька разів. Коли вони побачили ділянку, а поряд ліс, то одразу закохалися у це місце!

Будинок був на вигляд нормальним, але всередині все було зруйновано. Хазяїн так і казав, що тільки під знесення. Тому подружжя і приїхало зі своїм «житлом». Батьки Миколи багато подорожували й дали на якийсь час їм свій причіп. Та й Софійку довелося тимчасово залишити їм.

Подружжя вже заснуло, коли пролунав телефонний дзвінок. Дзвонила двоюрідна сестра Лесі.

– Лесю, до нас чутки дійшли, що ви купили нарешті будинок! – вигукнула вона в слухавку. – Які ви молодці! А ми до батьків у відпустку приїхали. Така тіснота у них. Як я раніше не помічала. Днями чекайте гостей, а вірніше післязавтра…

– Ні! У нас ніде приймати гостей та й часу зовсім немає…

– Як це нема де?! У вас же ж цілий будинок. Поговоримо під час зустрічі…

Леся не встигла сказати жодного слова у відповідь, та й Лариса не звикла слухати заперечення. Вона завжди йшла напролом.

Микола спав, він навіть не прокинувся. Дзвонити сестрі сенсу не було і Леся заснула. Вона геть-чисто забула про той дзвінок, як іноді забувається сон…

…На третій день зранку сталося несподіване. Микола чекав на робітників, Леся готувала сніданок. Раптом під’їхала машина Михайла, брата Миколи.

– Я до вас на допомогу! Приймете?! А ми у відпустку приїхали, дружину з дітьми до її батьків відвіз, вони ще малі, а сам до вас. Там у них нудно, робити нічого. А у вас все у повному розпалі, бачу! Ти мені допомагав, тепер я тобі. Мати тут вам булочок надіслала, та й так, по дрібницях.

Брати обійнялися, вони вже два роки не бачилися.

– Чай готовий. Ідете? – гукнула Леся.

– Ідемо. Незабаром приїдуть робітники. Треба встигнути…

Робота була в повному розпалі, коли під’їхала машина, і з неї вийшли Лариса з чоловіком та двома дітьми. Три великі валізи стояли перед ними.

Машина одразу поїхала, таксист не чекав, йому сплатили подвійний тариф.

Степан був трохи веселий і мабуть розраховував на частування.

– А що тут у вас відбувається?! Де стіл для гостей. Лариса мені обіцяла!

– О, Ларисо, Степане… А ви теж допомагатимете?

– Що значить допомагатимемо? Ми відпочиватимемо!

– Відпочиватимемо ми всі тільки після роботи… Хто допомагає, той і відпочиває, – сказав Михайло.

– Ми на таке не розраховували… Де нам поселитися? В будинку? – сказала незадоволена Лариса.

– Ні. Зараз приїдуть робітники, будинок знесуть.

– Як?! Чому ти нічого не сказала?!

– Я тобі казала, але ж ти ніколи не хочеш слухати.

– Я думала ти жартуєш? І як нам тепер їхати назад? Нехай Микола нас відвезе. Ми й так переплатили за таксі через вас.

– Через нас? У твого батька машина, хай він приїде. Таксі сюди не поїде. Ну, ще є автобус, але розкладу я не знаю.

– А твій чоловік?

– Він зайнятий. Робітники вже під’їхали. Вибач, але ми на вас не чекали. Спальних місць ми не маємо, розважати вас ніхто не буде. І знайди своїх дітей, де вони зникли? Будинок у поганому стані он…

З дітьми все виявилося гаразд, вони хоч і повзали собі в хаті, але тільки позабруднювалися.

На очах родини Лариси розпочалася робота. Чоловіки на них не звертали уваги, а Олександра їх теж не збиралася розважати.

– Можу запропонувати лише чай.

– Мені кава, і чогось міцнішого, голова щось турбує, – сказав Степан.

– Нічого нема. Лише чай.

Степан почав сваритися з Ларисою, він не очікував такого облома. Дружина обіцяла йому, а вийшло, як у поганому кіно якомусь…

– Ну, ви тут розбирайтеся, а потім приходьте… Я поки що дітям чаю наллю.

– Ні! Ми від’їжджаємо! Діти, за мною. Чого став?! Хапай валізи і пішли…

…Минуло три роки. Сім’я давно переїхала до нового будинку. Михайло та його родина завжди були бажаними гостями. Та й Олександра з Миколою також їздили до них.

Михайло мав будинок у Карпатах.

В один із таких відпочинків у родичів, Олександрі знову зателефонувала Лариса. Як завжди, майже вночі.

– Ну як? Закінчилося ваше будівництво?! – хвацько запитала вона.

– Та давно.

– От і чудово. Ми у відпустці, будемо у вас через два дні!

– Ми також у відпустці. Нас немає вдома.

– Як нема?!

– Ми поїхали у гості, будемо не скоро.

– Ви повертайтесь. Ми ж до вас на всю відпустку. Сама розумієш, у моїх батьків тісно, ми і їх хотіли взяти до вас. Всі разом і відпочинемо. Ти ж напевно і за тіткою сумуєш. І хлопці мої вимахали, вище за мене…

– Нас немає вдома. Немає й не буде цілий місяць. Ми тільки поїхали…

– Як ви можете залишити будинок у селі на цілий місяць?! А город, помідори, огірки?!

– У нас нічого немає.

– Навіщо тоді будинок у селі?

Олександра сказала неправду. Були і огірки з помідорами, і все, що має бути в селі. Раз на тиждень приїжджали батьки Миколи й збирали врожай. Свекруха навіть встигала робити заготівлі. У будинку було зроблено розкішний льох. Зроблено було систему зрошення. Все продумано до дрібниць.

– Коли ви повернетеся? Ми почекаємо.

– Через місяць.

– У нас відпустка скінчиться!

– У нас також.

Лариса все ж таки приїхала. Вона вирішила просто подивитися, але їй нічого не вдалося, паркан великий, ворота зачинені.

Леся вже попередила батьків чоловіка. Але навіть якщо вони були там, то батько б нікого не пустив без господарів. Та й Ларису він до ладу не знав мигцем бачив на весіллі.

Лариса зателефонувала знову.

– Вас справді немає. Я думала ти брешеш, образилася після минулого разу.

– А на що мені ображатись?

– Наступного року ми у вас на всю відпустку. Всі!

– Ні. Коли ми вдома – ми працюємо. А відпочиваємо ми не вдома. Якщо тільки у вихідний, і то до вечора. На більше не розраховуйте. Влітку у нас гостюють батьки Миколи й Михайло з родиною іноді. Іншим вхід закрито.

– Ох і цікава ти, сестро! Свекруха гостює, а сестрі місця немає?! Добре, що твоя мама не дожила до цього…

– А от мою маму покійну чіпати не треба. Я тобі пояснила ситуацію. На один день. Свекрам потрібна тиша. Вони теж вклалися у цей будинок. А Михайло, так і взагалі, брав участь у будівництві. У тебе є батьки. У них, між іншим, є дача.

– Дача?! Одні грядки! Ні відпочити нормально. Диміти не можна, гульбанити тільки Степанові! Нам один день не підходить.

– У нас теж не димлять і не гульбанять. А хтось як приїжджає, то не відпочивають. Робота всім знайдеться.

– Ти мене розчарувала! Ми краще на море з’їздимо. Слухай, а візьми моїх дітей до себе на літо, га?

– Ні. Я не відповідатиму за чужих дітей. Навіть не мрій. Я вже раз опіку викликала, якщо памʼятаєш.

– Ноги моєї в тебе не буде!

…Було це давніше. Леся складала іспити, а її двоюрідній сестричці захотілося погуляти. Лариса принесла шестимісячну дитину до неї на пів години і поїхала з чоловіком на три дні. Пляшка з дитячим харчуванням та два памперси – це все, що вона залишила.

Мама Лесі тоді працювала, сама вона навчалася у школі. До матері Лариси додзвонитися не змогли, до її самої теж. Ну і Леся викликала опіку…

Як не вмовляла її мати, але вона зробила це. У подруги там працювала мати, вони часто до неї заходили.

– Наступного разу не так робитиме!

Мати Лариси знайшли в поганому стані. Лариса з’явилася через три дні. Прийшла по дитину, коли нікого не було вдома.

Потім довелося довго доводити, яка вона мати. Сім’ю поставили на облік.

Леся стала недругом номер один.

– Відбулася від родичів? – сміючись сказав Лесі чоловік. – Вона мені ще на нашому весіллі не сподобалася. І чоловік її теж.

– А мені вони як набридли. Мама її ледве терпіла, і то заради сестри. Хоча й цього не треба було робити. Немає в мене рідної сестри, а така взагалі не потрібна.

– І ти думаєш, вона більше ніколи не з’явиться?

– Від неї можна чекати чого завгодно. Не вперше, але мене не пробити…

КІНЕЦЬ.