Я пропрацювала в Італії вже більше 25 років. Але мої дочки не хотіли щоб я поверталася додому. Та я їх і розумію – звикли до моєї допомоги. Заміж вийшли, квартири я їм купила. машини, зяті не працюють, але такі слухняні обидвоє – все роблять, як я кажу.

І ось, дорогі читачі сайту, хочу почути вашу думку щодо мого вчинку. Прийшлося мені таки вдатися після повернення до крайнощів – такого від мене не очікував навіть син, а дочки тепер не спілкуюся і онуків не дають. Та я не жалкую, і ось чому.

Сама я з західноукраїнського обласного центу. Свого часу вийшла заміж за місцевого хлопця, теж з Чернівців. Нічого у нас не було на початку подружнього життя, починали ми з Віктором з нуля.

Добре, хоч квартиру службову Віті дали і ми, маючи вже донечку і сина, переїхали з орендованої квартири у власну двокімнатну – цілі хороми! Там народилася молодша донечка.

Роки йшли, діти підростали, на їхнє утримання нам треба було все більше, а життя ставало дедалі складніше, ціни на все росли, пояси доводилося затягувати.

В цей не легкий період і запросила мене подруга, яка вже на той момент мала в Італії свій бізнес з прибирання приміщень, до себе на роботу. Діти були вже підлітками, досить дорослими, тому ми з Віктором вирішили, що треба мені їхати – на благо всій нашій родині.

Зараз мені вже 73 роки і тільки рік тому я повернулася в рідну Україну, в свої милі Чернівці. Чоловіка вже нема живого, у всіх трьох дітей влаштоване доросле життя, власні родини. От тільки влаштовували вони його по різному.

Дочки й зяті – за мій рахунок. Дочки все не хотіли щоб я поверталася додому, хоча я пробула вже в Італії більше 25 років, як я вже сказала.

Та я їх і розумію – звикли до моєї фінансової допомоги. Заміж вийшли, квартири я їм купила, автівки, зяті обидва не працюють, на якихось підробітках час від часу перебиваються. Зате мене у всьому слухаються.

А ось середній син Микола ніколи не брав у мене гроші, казав, що на все їм вистачає. Хоча вони досі з родиною в орендованій квартирі живуть. Зате самі машину купили, дачку, яку дуже люблять. Двох діток з невісткою Оленкою ростять.

Всього у мене 6 внуків, і жодного я не обділила за ці роки подарунками. Ось тільки синовим дітям я завжди обирала щось на свій вибір, там ніколи замовлень не було, а от донечки завжди замовляли для дітей щось дорожче, конкретно давали запит, що треба, і це були брендові речі, велосипеди, планшети, телефони, меблі.

І ось я, нарешті, заробивши підвищену італійську пенсію, повертаюся додому в Чернівці: доживати, радіти рідним місцям і повітрю, бути з рідними. До слова, син мене зустрів сам, бо дочки зайняті були в день мого повернення.

Невістка Оленка, коли мене син до них привіз, вже стіл накрила шикарний, наготували домашніх українських смаколиків, моїх улюблених страв – голубців, налисничків. Словом – все по-людськи.

І першою справою, яку я зробила в Україні – втілила в життя свій задум: зробила легенький ремонт в нашій з чоловіком квартирі й подарувала її дарчою сину Миколі на день народження. А собі купила в новобудові однушку-студію, мені її з головою вистачить!

Ось так я вчинила. Але такого від мене не очікував навіть син, а дочки тепер не спілкуюся зовсім і онуків не дають мені бачитися і спілкуватися.

Ось таку вдячність отримала на старість. Звичайно, син з невісткою мало не щодня у мене, все допомагають, і я все одно щаслива. Бо маю здоров’я і сили ще пожити для себе, люблю свою Україну й тішуся, що я нарешті вдома! І ні про що не шкодую.

А ви як вважаєте, правильно я зробила чи все ж таки не справедливо по відношенню до дочок?

З повагою, Надія М.

Джерело