Наталя – моя єдина дитина і я виростила її в коханні. На жаль, батька для неї мені зберегти не вдалося, з Гришею ми розійшлися, коли доньці було півтора року. Він, бачите, втомився від її нічного плачу і постійних застуд. Наче мені все це дуже подобалося!

Але, хай там як, я не давала дочці відчути себе самотньою та нещасною. Можливо моєї уваги було навіть більше, ніж потрібно, але я бачила, що це було необхідно моїй лагідній дівчинці.

Заміж я більше не вийшла, не хотіла, щоб Наталка росла з вітчимом, який міг би ображати її. Якщо рідний батько не згадував доньку, що я могла вимагати від чужого чоловіка?

Але річ навіть не в цьому. Не знаю, в чому причина, можливо, і я певною мірою винна, але у Наталі склалося дуже дивне ставлення до чоловіків. Коли вона виросла, почала дуже швидко прив’язуватися до них.

Кожне її кохання було єдиним і справжнім, Наталя віддавала всю себе у стосунках і невтішно ридала, коли хлопці кидали її. Я переживала разом з нею, спочатку навіть ходила розбиратися то до одного, то до іншого, а потім вирішила, що моя дочка має сама впоратися зі своїми почуттями.

І вона впоралася: у двадцять два вийшла заміж за свого ровесника, вони разом навчалися в коледжі, добре спілкувалися та одного разу помилково прийняли дружбу за кохання. Зрозуміло, довго продовжуватися такі стосунки не могли. Через два роки Наталя та Микола розлучилися.

Ще кілька років дочка жила зі мною, але потім заявила, що знову виходить заміж тільки тепер за людину, яка була старша за неї на вісімнадцять років.

-Ти розумієш, що він у батьки тобі годиться? – сплеснула я руками. – Що у вас спільного, скажи? Він буде старим, а ти залишишся ще молодою. Ну ти тільки подумай, того дня, коли ти народилася, він був вже повнолітнім!

-Ну і що? – знизала вона плечима. – Ігор добрий, і я буду з ним щаслива.

Я махнула рукою:

-Роби що хочеш!

І вона зробила. Щоправда, заміж її Ігор так і не покликав, вони просто прожили разом кілька років, а згодом дочка пішла від нього. Не знаю, чому я не питала, а сама Наталка нічого розповідати не стала.

Нещодавно їй виповнилося тридцять два і вона заявила мені, що нарешті зустріла людину, яка любитиме її все життя.

-Його звати Андрій.

-Сподіваюся, він не старий? – Запитала я. – Розкажи хоч про нього. Хто він? Чим займається?

-У суботу він прийде до нас у гості й ти сама все побачиш.

Боже, краще б я цього не бачила! Як це сказати коректно? Андрій виявився людиною з уродженим порушенням розвитку. Тобто він невиліковний і дітей від нього планувати категорично не можна. Так, він обслуговує себе сам, але робить це погано і потребує допомоги.

Я нічого не маю проти таких людей і знаю, що деякі з них створюють пари між собою, але до чого тут моя дочка? А вона як з глузду з’їхала!

Ах, Андрійко ласкавий, ах, він як дитина, ах, він так мною захоплюється, ах він такий безпорадний і наївний! Вперлася як баран і нічого не хоче чути, а я не уявляю, що мені робити. Андрій і до мене поставився по-доброму. Усміхався, щось розповідав, весело сміявся. А мені зовсім не до сміху. Та що там говорити, я просто в шоці.

Але Наталці все одно. Вони з Андрієм вже подали заяву до РАГСу і тепер чекають на призначену дату. І саме не зрозуміле: донька виглядає щасливою.

А я плачу і не можу зупинитися, адже тепер я залишилася без онуків, і коли прийде старість, піклуватися про мене просто нема кому. Чи про це я мріяла, коли весь час віддавала дочці? Звичайно, ні. Але вдіяти нічого не можу. Лише лити сльози, шкода, що вони не допомагають.

КІНЕЦЬ.