Нещодавно в нашій родині ми прийняли одне дуже важливе рішення, і не всі нас розуміють, особливо родичі мого чоловіка. Та я переконана, що ми зробили все правильно, адже згода будує, а незгода руйнує. А що може бути важливіше за родинне тепло?

Ми в своїй родині зуміли зберегти мир, хоча треба було кожному трохи посунутися своїми інтересами. Нас в сім’ї у батьків було троє дітей. Зараз ми всі вже давно дорослі, давно маємо власні сім’ї, дітей виростили, а тепер вже і внуків маємо.

Я в родині найстарша, а після мене ще йде середня сестра Леся і молодший брат Дмитро. З сестрою і братом ми завжди жили мирно, але дуже рідко бачилися, бо у кожного були свої сім’ї, свої турботи.

Я вийшла заміж першою, ми з чоловіком відразу поїхали в місто, і там почали нове життя. Було важко, адже ми починали з нуля, нам ніхто нічого не давав, довелося все самим досягати.

Житла свого у нас не було, і щоб його придбати, мій чоловік почав їздити на заробітки, а я місяцями сама була вдома, аби лише швидше грошей на квартиру назбирати.

Одним словом, крутилися як могли, а зараз ми живемо доволі непогано. Ми з чоловіком маємо власну трикімнатну квартиру, і нашій єдиній доньці ми також допомогли придбати житло.

Схожа ситуація і у моєї сестри Лесі – вони з чоловіком теж самі заробили собі на житло, і двох своїх синів Леся теж квартирами забезпечила.

Наш молодший брат Дмитро живе в селі, неподалік від нашої мами. Живуть вони доволі скромно, мають четверо дітей, і тому їм найважче з усім справлятися.

Батька нашого немає вже 10 років, а три роки тому не стало і мами. Від батьків у спадок нам залишився їхній будинок і велика земельна ділянка біля нього. За правилами ми мали б розділити все майно на три рівні частини, бо заповіту батьки не залишили.

Якщо чесно, то я про спадок і не думала, бо занадто великий біль відчувала по втраті матері. А от моя сестра Леся думала, і коли ми приїхали всі в село на сороковини по матері, вона сказала, що нам трьом треба серйозно поговорити.

Я й гадки не мала, до чого вона веде, але сіла і почала її уважно слухати. Леся звернулася до Дмитра і запитала його, чи він не образиться на нас і не сприйме це як натяк, що він серед нас найбідніший, якщо ми дві відмовимося від своїх часток в спадщині на його користь.

Потім сестра подивилася на мене і запитала, чи я не проти. Якщо чесно, то я не була готова до такого, бо я собі думала, що ми спадщину продамо, а гроші порівну на трьох поділимо. І мій чоловік навіть вже мав плани на ці гроші. А тут сестра вирішила, що ми маємо все нашому братові віддати.

Але як тільки я побачила, як зрадів брат, як у нього від щастя очі засвітилися, то відразу сказала, що пропозицію сестри я повністю підтримую, і що я теж так вважаю. Мій чоловік і його родичі трохи на мене були ображені, чоловік ще довго бурчав, що у нас діти ростуть, а ми спадщиною розкидаємося.

Але я жодного разу не пошкодувала про те, що ми зробили саме так. Мамин будинок ми б не продали дорого, бо він старий, і від міста далеко. А так, Дмитро там облаштував для нас усіх родинне гніздечко. І тепер ми маємо куди з’їжджатися усією родиною.

Інша справа земля, ми б могли її дорого продати, але я радію, що ми не стали і цього робити. Як лише приходить весна, ми усією родиною приїжджаємо в село, і всі разом садимо город, а восени збираємо урожай.

Так що всі продукти маємо свої. Чого лише вартий вечір, де ми смажимо щойно викопану картоплю в мундирах, прямо на городі. Я цей смак ні з чим порівняти не можу, і радію, що моїм дітям і внукам тепер він теж знайомий.

Я дуже люблю ці дні, коли ми всі разом збираємося в селі, це робить нашу родину ще ближчою. А вечорами ми збираємося і співаємо, родина у нас дуже співоча.

Ми збираємося у мами на подвір’ї, і вони з батьком, я впевнена, радіють за нас з небес. Я переконана, що наше рішення не продавати спадщину, а все віддати молодшому брату, було правильним. Так ми і хату, і добрі родинні стосунки зберегли.

Джерело