У день весілля Андрія та Василини, коли щастя та радість мали осяяти кожен момент, Андрій висловив несподівану вимогу.

Він із серйозним обличчям сказав Василині, що не хоче, щоб вона продовжувала працювати у лікарні після їхнього весілля.

Василина, здивована такими словами, спробувала зберегти спокій: “Андрію, але ти ж знаєш, наскільки важлива для мене моя робота. Я не можу просто так взяти і кинути її.”

Андрій, проте, здавався непохитним.

“Я хочу, щоб ти зосередилася на нашій родині. Я не хочу, щоб ти втомлювалася на роботі. Твоє місце вдома.” Василина сподівалася, що зможе змінити його думку з часом, але поведінка Андрія ставала деспотичнішою.

Він почав забороняти їй багато речей, які для неї були буденністю і приносили радість – такі як зустрічі з подругами, відвідування культурних заходів і навіть самостійні походи магазинами.

Якось увечері, коли Андрій вкотре заявив про свої заборони, Василина не витримала:

“Андрію, я не можу більше так жити. Я втратила себе, свої інтереси та пристрасті. Ти не можеш контролювати кожен крок мого життя.” Андрій, здивований її спалахом, відповів: “Але я роблю це для нас, для твого ж добра.”

Василина усвідомила, що пристосовуватися до пріоритетів чоловіка, залишивши свої амбіції осторонь, означало втратити себе.

Цей момент став переломним у їхніх стосунках, і вона зрозуміла, що для збереження своєї особистості та щастя їй, можливо, доведеться ухвалити найскладніше рішення у своєму житті…