Так, дуже мені прикро. Тому що бабуся вчинила несправедливо, я так вважаю. Якщо коротко, то ситуація така: я була її єдиною онукою шість років, потім тато з мамою розлучилися, і він одружився вдруге.

Незабаром у новій родині з’явився син Володя. А я залишилася жити з мамою, яка зуміла зберегти добрі стосунки з колишньою свекрухою та свекром.

Баба Рита завжди була рада, коли ми приїжджали до них у гості. Звичайно, мама не залишалася з нами, вона людина делікатна і не хотіла нав’язуватись людям, які стали їй чужими.

Але я продовжувала бути їхньою онукою, і баба Рита сама говорила, що любить мене найбільше за все на світі. Дід теж мене любив, але він пішов з життя дуже рано. Мені тоді не виповнилося й п’яти років. Залишившись сама, баба Рита часто просила мою маму, щоб вона привозила мене до неї:

-Юля така гарна дівчинка, мені так подобається проводити з нею час. І коли вона поряд, я забуваю про сум.

Я часто бувала у бабусі, допомагала їй з цікавістю, адже вона єдина моя бабуся, так вийшло, що мама рано втратила своїх батьків. Ну і, звичайно, я любила її всією своєю дитячою душею.

Але в сім’ї тата підростав ще один її онучок, і, коли йому виповнилося п’ять років, він замінив мене для бабусі по всіх напрямках.

Тоді я ще була дитиною, багато чого не розуміла та не знала. Наприклад, того, що друга дружина тата постійно наполягала на тому, щоби бабуся не кликала мене до себе в гості.

-Володя вас так любить і засмучується, якщо ви приділяєте увагу ще комусь, – говорила вона своїй свекрусі, а та слухала її та кивала. Ну зрозуміло, Володя маленький, а я вже велика, навіщо мені увага бабусі?!

Подарунки баба Рита теж робила нам не однакові: тицьне мені трохи грошей, а Володі дає втричі більше. Тому що я одразу віддам мамі, а Володя покладе в скарбничку, він вміє поводитися з грошима, а я ні.

Час йшов. Ось мені вже двадцять чотири, а Володі виповнилося вісімнадцять. І бабуся на повноліття онука подарувала йому свою квартиру! Нормальний такий подарунок, га? А мені на останній день народження – дві тисячі гривень. І я мала радіти.

Нині бабуся живе у своєї двоюрідної сестри. Вони обидві вже літні жінки та цілком мирно співіснують, але нещодавно посварилися через якусь дрібницю, і баба Рита подзвонила мені, щоб поскаржитися на сестру:

-Ось онучко, так і живу. А вже як зовсім постарію, ти мене доглядатимеш! – Сказала вона мені.
-Хай за тобою доглядає той, кому ти відписала свою квартиру, – відповіла я.
-Юля!.. – бабуся була така обурена, що не відразу знайшла, що мені сказати.

А потім почала довгі пояснення, що це її квартира і вона сама має право вирішувати, кому її віддавати. Що я поводжуся неправильно і маю перед нею просити вибачення. Що я вийду заміж і піду жити до чоловіка, от і буде в мене своя квартира, а Володя не зможе жити у дружини, бо так не має бути. Що він молодий хлопець і потребує свого житла.

Ще більше мене зачепило, коли після моєї розмови з бабусею мені подзвонив батько і теж відчитав за жорсткість.

Я нічого йому не сказала, а потім, коли відключила дзвінок, не втрималася і розплакалася. Чому їм байдуже, що я п’ять років, поки навчалася в університеті, жила у гуртожитку? Що я теж хотіла б мати своє житло? Що в мене та сама ситуація, як і у Володі. Тільки він жив зі своїми батьками, а я з мамою та вітчимом, котрий попри те, що любить її, так і не зміг прив’язатися до мене.

Саме тому я пішла жити до гуртожитку, не хотіла їм заважати. І вже, звичайно, повертатися до них не збираюся, живу в орендованій квартирі, добра частина моєї зарплати йде на її оплату. Ах, так, ще дві тисячі, які мені подарувала бабуся на день народження: їх теж віддала на оплату свого житла.

Дякую! Низький уклін! Але цього явно мало для того, щоб я потім доглядала бабу Риту. У неї є Володя, от і хай не забуває свій обов’язок. А мені нехай дадуть спокій і не розраховують на те, що я прискочу в скрутну хвилину. Мені б зі своїми проблемами впоратися.

КІНЕЦЬ.