Кожен день мого життя перетворювався на випробування, коли моє місце було суворо позначено: біля плити, а не за столом.

Мій чоловік, Віктор, наполягав на цьому, стверджуючи, що це традиції і місце жінки — подалі від столу з чоловіками.

“Ти повинна стежити за фігурою, – казав він мені, коли я намагалася сісти поряд під час вечері.

– Сядь краще на дієту, а не за стіл.” Мої спроби заперечити чи обговорити ситуацію призводили лише до нових докорів та суперечок.

Його слова робили мені боляче, але я не знала, як змінити цю ситуацію.

Якось я вирішила діяти. Мене підтримувала моя подруга Марина, яка переконала мене, що я заслуговую на краще ставлення. “Чому ти маєш терпіти все це?” — питала вона.

“Ти маєш право на повагу та любов, як і будь-яка людина.”

Озброївшись її підтримкою, я приготувала вечерю як завжди, але цього разу замість того, щоб залишатися на кухні, я поставила дві тарілки за столом і сіла на своє місце перед приходом Віктора.

Коли він побачив мене за столом, обличчя його змінилося. “Що ти робиш? Ти ж знаєш правила…” – почав він, але я перебила його.

“Вікторе, я твоя дружина, а не служниця. Я заслуговую на повагу і маю право їсти разом з тобою. Мені набридло приховувати своє невдоволення.

Нам треба поговорити про наш шлюб і про те, як ми звертаємося один з одним.” На його обличчі з’явився подив, але він сів навпроти мене.

“Ти серйозно щодо цього?” — його тон пом’якшав. “Так, я серйозно. Мені боляче, що ти ставишся до мене так, ніби я недостойна сидіти за одним столом з тобою.”

Цей вечір став початком довгих розмов та змін у наших стосунках. Віктор поступово почав розуміти, що традиції не повинні ставати виправданням приниження.

Я ж, у свою чергу, почала відчувати більше впевненості в тому, що маю право висловлювати свої побоювання та очікування.

КІНЕЦЬ.