Щовечора, вечеряючи одна, я подумки малювала картину ідеального дня.

У моїй уяві я вже водила маленького онука за руку, обговорюючи, на що схожі хмари, або збираючи осіннє листя у парку.

Але мої мрії розбивалися через реальність, адже мій син Ігор та його дружина Марина вирішили відкласти народження дитини на кілька років.

Одного вечора, коли вони прийшли в гості, я не стрималася.

Ми сиділи за столом, і розмова зненацька перейшла на тему сім’ї та майбутнього.

— Ігорю, Марино, мені так важко це говорити, але я відчуваю, що мені треба бути відвертою з вами.

Я вже не молодію, і моя найбільша мрія — це водити вашу майбутню дитину в парк, навчати її всьому, що знаю.

Ігор переглянувся з Мариною, потім відповів: — Мам, ми тебе розуміємо та любимо, але ми ще не готові стати батьками. У нас багато планів та мрій, які ми хочемо реалізувати.

Нам потрібен час.

— Я розумію, любі, — м’яко промовила я, відчуваючи, як гіркота заповнює моє серце.

— Просто хотіла, щоб ви знали, як я почуваюся. Зрештою, час летить так швидко. Марина поклала руку мені на плече.

— Ми знаємо, що це важливо для вас, і ми намагатимемося знайти компроміс.

Може, колись пізніше… Після тієї розмови ми частіше стали бачитися, і я зрозуміла, що кохання та розуміння — це те, що справді важливо у стосунках.

Моя мрія про онука ще жива, але тепер я знаю, що все прийде свого часу.

КІНЕЦЬ.