Я була занурена в насолоду борщем і ледве вловила голос на іншому кінці телефону.
“Ти мене чуєш? Ми з твоїм чоловіком зустрічаємось вже два роки, він хоче піти від тебе! А ти його не відпускаєш”, – продовжувала подруга.
“Угу”, – відповіла я.
“Хіба твоє серце не розбите?”
“Ага”.
“Невже в тебе немає гордості?”
“М-так”.
“Тоді віддай мені свого чоловіка”.
“Угу.”
“Ти віддаєш його?”
“Ага”.

“Дякую!”

“Ага”.

Дзвінок закінчився, але я була надто поглинена додаванням сметани в суп, щоб турбуватися. Незабаром після цього стурбована коханка мого чоловіка передзвонила мені.

“Ти не хочеш знати, чому я зв’язалася з твоїм чоловіком? Ти там плачеш, мабуть?”

“Чому я маю плакати?”, – заперечила я.

“Я забираю його у тебе”, – заявила вона.

“Скажи мені, як довго він тобі потрібен. День? Тиждень? Я планую дієту, Анатолій завжди вимагає важкої їжі”, – пояснила я.

“Я заберу його назавжди! Ти розумієш?!”

“Чудово, тоді я починаю дієту завтра. До побачення!”.

Я міркувала про свою свободу, згадуючи минулі сімейні поїздки, в яких домінували потреби Анатолія, а рештою займалася я.

У сорок років я дізналася про зраду Анатолія. Так, це було приголомшливо, але ми мали сім’ю. Я не могла утримувати дітей одна, і жоден інший чоловік не міг би.

І тут з’явився Тимофій, старий холостяк зі стабільною роботою, котрий любив мене. Ми таємно були щасливі разом уже десять років.

“Коли ти підеш від Анатолія?” – часто питав Тимофій.

Я відмовлялася, посилаючись на весілля дітей, то на здоров’я Анатолія.

“Кому він потрібний?”, – говорила я Тимофію, – “як тільки хтось його забере, я твоя!”

Тепер ми з Тимофієм нарешті могли планувати спільну відпустку. Я зібрала речі Анатолія, готова до того, що їх забере його коханка.

“Як справи?”, – Тимофій зателефонував увечері.

“Чудово, не хвилюйся. І мої співчуття їй – вона ще не знає, у що вплуталася”.

З цими словами я змінила замки і приступила до нової дієти та нового життя. Життя надто коротке, щоб не прагнути того, що робить нас щасливими, вірно?

КІНЕЦЬ.