Скільки читала негативу за страшних свекрух. Була впевнена, що вони такі всі. Тож, не дуже здивувалася мамі мого коханого, Сніжані Петрівні. Владна жінка, з вольовим характером, тримала в руках усю родину. Вона родом із невеликого містечка, приїхала вступати до інституту, та влаштовувати своє жіноче щастя у кращому місці.

На другому курсі вийшла заміж. І не за когось, а за викладача свого факультету, старшого на п’ятнадцять років. Хоча, чесно кажучи, Іван Іванович, закоренілий парубок, який звик бути біля матусі, тільки виграв від цього. Щойно мами не стало, з’явилася Сніжаночка. Юне створіння не лише організувала побут, а й зробила ремонт у квартирі.

Вона почала заробляти краще за Івановича, звичайно не обійшлося без його зв’язків. Так з’явилася сімейна справа, та можливість жити, не лише на зарплату викладача. Мабуть, вона мріяла, що її старший син Юрій (і мій коханий за сумісництвом), знайде зовсім іншу дівчину. А може, взагалі не думала, що він виріс.

Але, зустріч наша виявилася дуже холодною. Петрівна дивилася на мене зверхньо. Я ж вкотре переконувалася, що всі свекрухи однакові. Все сталося несподівано швидко. Вже за три місяці після знайомства з Юрою, тест показав дві смужки. Отже, було вирішено узаконити наші стосунки. Сніжана Петрівна, почувши новину, просто поставила нас перед фактом свого бачення урочистостей.

Багато дівчат мріють про весілля, як про найважливішу подію у своєму житті. Точно знають, яка має бути сукня, та скільки запрошених буде на заході. Мені було все це не важливо. Неймовірна закоханість, та ейфорія змінилися сумнівами. Мені стало здаватися, що Юрко  ще не готовий до ролі батька, він не розуміє всіх складнощів, з якими доведеться зіткнутися.

Сукня вибиралася з подачі свекрухи. Вона принесла мені гору журналів, питала, що я хочу, а потім морщила ніс від мого поганого смаку. Все закінчилося тим, що показавши на черговий шедевр на картинці, вона запитала: чи подобається мені цей варіант. По краю, сукня була прикрашена незвичайною вишивкою. І я схвально кивнула.

На тому й вирішили. Забіжу наперед, і скажу, що вона мені добре підійшла. На самому банкеті більшість гостей були партнерами, та спільними друзями батьків Юри. Зате й оплатили вони все. Моя мама з похресницею, та подружкою, були єдиними запрошеними з мого боку, відчували себе трохи не у своїй тарілці.

Але оцінили розмах того, що відбувається, і щедрість нової рідні. Тому, ні словом не виявили своїх переживань, дружно підносили тости, та показово усміхалися на всіх фото. А ось я все сильніше розуміла свою помилку. Мій, тепер уже чоловік, сховав подаровані конверти до себе в кишеню, а згодом змовницьким голосом повідомив, що сума перших внесків на машину вже є!

А решту можна буде попросити в батьків. Ви уявляєте? Я у положенні, для малюка ще нічого немає, живемо з його батьками, натомість, ми збираємося купувати машину.

Його батьки були з ним солідарні. Як же! Хлопчикові дуже потрібна нова іграшка. Природно, що це закінчилося розмовою на підвищених тонах.

Чоловік, гірший за дитину, вчепився за гроші й нічого не хотів чути. Новий скандал спалахнув, коли моя мама надіслала нам допомогу для того, щоб купити мені одяг. Через моє положення  вага стрімко почала рости, і старий одяг просто був замалим. Поки я лежала на збереженні, переказ отримав Юрко. У палату він прийшов у новій футболці, та в нових сонцезахисних окулярах. Сказав, що йому теж хочеться обновок, а я жадібна, що кричу за це.

Але головне було ще попереду. У мене з’явився пізній токсикоз. Мало того – почалися проблеми із нирками, пішли сильні набряки. Лікарі скликали консиліуми, я постійно була під наглядом у стаціонарі, й прийняли рішення робити Кесарів розтин. Я дуже боялася, тому зателефонувала всім. Мама виїхала до мене, але з іншого міста за годину не доїдеш.

А чоловік був напідпитку через день народження товариша. Найшвидше прибігла подруга. Але що вона могла зробити в той момент? Адже приймати якісь важливі рішення не мала права.

Тому їй залишалося просто морально підтримувати мене. Саме вона набрала мою свекруху, і виклала їй всі новини з приводу мого самопочуття, та побоювань за її майбутнього онука.

Свекруха приїхала через десять хвилин, а через п’ять була вже в курсі всього. Змусила викликати найкращих фахівців та консультантів.

Сплатила дорогі ліки. Операція пройшла тяжко. Кровотеча не припинялася. Свекруха знайшла десь донорів і найняла додаткову доглядальницю. А в цей час мій чоловік успішно продовжував святкувати народження синочка.

Через алергію на якийсь препарат, я вся покрилася висипом. І він, знаючи це, притягнув мені величезний букет квітів, який смердів на кілометр.

Добре, що поряд була свекруха, яка швидко подарувала цей шедевр флористики якійсь медсестричці. Додому мене теж забирала свекруха. Крім того, все необхідне малюку теж збирала вона: ліжечко, коляска, одяг, пляшечки…

Я й не помітила, як почала спілкуватися з нею, навіть частіше і краще, ніж з мамою.  Адже, моя мама була змушена повернутися в моє рідне місто і вийти на роботу.

А Сніжана Петрівна була поряд. Шукала гроші, розв’язувала проблеми. Поступово чоловік теж став розуміти відповідальність, почав включатися у процес безсонних ночей, та вечірніх прогулянок.

Але, якби тоді поряд не виявилося свекрухи, ми б точно розлучилися, а можливо, він взагалі залишився б вдівцем. Адже хтозна, як би все закінчилося без втручання Петрівни.

Зараз я взагалі не мислю життя без неї. І що найдивовижніше – ми взагалі не сваримося. Мені здається, я знайшла унікальну свекруху, ту, яку щиро хочеться назвати мамою.

Хоча вона каже, що не зробила нічого дивного. Просто рятувала свого онука та його матір…Тому, не слухайте нісенітниці про свекрух, а дослухайтеся до свого серця. Можливо, мене не всі підтримають. На ваш розсуд.

КІНЕЦЬ.