Своєму чоловікові я довіряла як собі, тому у нас ніколи не було роздільного бюджету. Ми разом вже 8 років, і все, що ми заробляли, витрачали разом.

От лише вийшло так, що я заробляла більше, тому і мій вклад був суттєвішим, та я на це не зважала, бо Ігор обіцяв, що скоро у нього все налагодиться, а зараз просто – тимчасові фінансові труднощі.

– Донечко, не можна так сліпо довіряти нікому, – повчала мене мама, коли почула, що я оформила на себе великий кредит на розвиток бізнесу чоловіка.

– Ви ж з ним навіть не розписані, і в разі чого – шукай вітру в полі.

В глибині душі я розуміла, що мама має рацію, але мені так хотілося допомогти Ігорю, що я без проблем взяла для нього кредит. Він розумний, мав багато креативних ідей, але йому не щастило з роботою.

А я добре заробляла, тому і вирішила допомогти, адже у нас була спільна мета – збудувати будинок мрії за містом, а тоді вже зробити весілля і народжувати дітей.

Після того, як я взяла цей кредит, справи у чоловіка і справді пішли краще. Він започаткував свій невеликий бізнес, який почав приносити прибутки. Але у спільну казну гроші чоловіка не йшли, він казав, що треба ще хоча б рік на розкрутку, і я з розумінням ставилася до ситуації.

А якось захворіла моя мама і я на вихідні поїхала до неї. В п’ятницю зранку я відпросилася з роботи і зателефонувала чоловікові, що мене не буде аж до понеділка. Він пообіцяв, що якщо зможе, то приїде до нас в суботу або неділю. Я купила ліки і поїхала в село до мами.

На щастя, з нею не трапилося нічого серйозного, і до обіду суботи вона себе вже доволі добре почувала. Тож в неділю зранку я повернулася додому, бо мала ще терміново доробити квартальний звіт.

Але Ігоря про свій приїзд я не попередила, оскільки він мені сказав, що має дуже багато роботи, і я не хотіла його турбувати дрібницями, тим більше, що ключі у мене були.

Я відчинила двері і обімліла – в коридорі я побачила жіночу сумочку і взуття. Тоді я голосно грюкнула дверима і пішла на кухню робити собі каву, а через кілька хвилин біля мене вже стояв переляканий чоловік з запитальним виразом – що я тут роблю, якщо я обіцяла приїхати аж в понеділок.

Та жінка швидко пішла, сподіваючись, що я її не помітила. Чоловік теж мовчав, і я першою почала незручну розмову.

– Хто вона?

– Моя колега…

– Ти її любиш?

– Не знаю…

– Ігорю, збирай свої речі і йди до неї, якщо ти ще не визначився, – сказала я і розплакалася.

Чоловік пішов, в мене склалося враження, що він навіть зрадів, що все так сталося – що я все сама побачила і не треба нічого пояснювати.

– Ти не хвилюйся, гроші я тобі поверну, як тільки зможу, – запевнив мене Ігор.

Гроші, може, він і поверне. Та поки-що він і десятої частини не віддав. А хто мені поверне той час, який я витратила на наші стосунки? Мені так прикро, що словами не передати. Виходить, моя мама була права – в цьому житті нікому не можна сліпо довіряти.

А так хочеться вірити людям…

Джерело