Василя я впізнала не відразу, але коли побачила його з автобуса, він стояв біля магазину, то я мало не зомліла. Я себе ще заспокоювала, що можливо, він приїхав ненадовго, але коли в суботу я побачила його на подвір’ї у його мами, моєї найближчої сусідки, то зрозуміла, що справа добром не закінчиться.

Найбільше я хвилювалася про те, щоб не приїхав мій племінник до мене в гості і щоб вони з Василем не зустрілися. Бо тоді усі все зрозуміють, а від мене вимагатимуть пояснень.

У мене є двоє своїх дітей, а також я маю племінника Артема, якого теж вважаю своїм сином. Відколи моя рідна сестра пішла у засвіти, у нього, крім мене, нікого немає. Чоловіка сестри, на жаль, теж давно не стало, Артемко тоді ще навіть в школу не ходив, то ж тепер я стала для племінника практично мамою.

Зустріч з Василем може змінити життя хлопцю, але я не впевнена, чи варто мені втручатися і чи варто взагалі щось йому говорити, адже я колись слово дала своїй сестрі, що ніколи і нізащо не видам її таємниці. Але варто буде Василю лише глянути на Артема, і він сам про все здогадається, бо хлопець схожий на нього як дві краплі води.

Василь був нашим сусідом, і моя сестра з ним зустрічалася. У них було справжнє кохання. Світлана була щаслива, мріяла про весілля, про їхнє сімейне життя, про спільних діточок.

Але її мріям не судилося збутися, бо щось там між ними трапилося, про що сестра розповідати не хотіла, після чого вона сильно плакала, а Василь назавжди поїхав з села, і багато років тут не з’являвся.

Важко тоді було Світлані, але невдовзі вона зустріла хорошого чоловіка, і вийшла заміж. Дуже швидко у них народився і синочок, Артем. Здається, життя налагодилося. От тільки хлопчик дуже був схожий на Василя, і я це відразу помітила.

Світлана тоді і наважилася мені розповісти правду. Але дуже просила, щоб це назавжди залишилося в таємниці, і я їй пообіцяла, що саме так і буде.

І ось тепер минуле повернулося. Навіть не знаю, що робити. Я з Василем перекинулася кількома словами, він розповів мені, що давно вдівець, живе сам, дітей у них з дружиною не було.

Він запитав мене і про Світлану, а коли я сказала, що її немає, Василь плакав. Обіцяв піти на цвинтар її провідати. Каже, що дуже шкодує, що тоді все так сталося, бо так і не зміг забути Світлану. А через молодість, гордість вони втратили дуже багато.

От тепер я думаю – як тут правильно вчинити? Адже минуло багато років, і ця розмова батька з сином може багато чого змінити. Вони ж обоє самотні. Але я сестрі заприсяглася, що ніколи не видам її таємниці.

Що робити мені? Мовчати, як обіцяла сестрі, чи сказати правду – щоб на цій землі у Артема був батько, а у Василя син? Що в цьому випадку буде більшим гріхом – мовчати, чи сказати правду? Як же інколи складно переплітає доля свої візерунки…

Джерело