Мене ніхто не розуміє, чому я вирішила рідного сина обділити, а все переписати на зятя і внуків. Але часом так буває, що чужі стають ближчими за рідних. От і мені зять став ближчим, ніж рідний син.

Дітей у мене було двоє: син і донька. Я більше до дочки хилилася, сподівалася, що саме вона мене в старості догляне. Але, на жаль, її не стало 4 роки тому. Залишився зять і двоє внуків.

Дочка з чоловіком жили в місті, в невеликій однокімнатній квартирі, ростили двох донечок. Прожили разом 14 років, а потім моя Любка захворіла, ми робили все можливе і неможливе, але вона згасла дуже швидко, за два місяці.

Це було для нас усіх велике горе, я тоді зятю пропонувала, що заберу онучок до себе, але він відразу сказав, що про це не може бути і мови – він був впевнений, що впорається.

Олександр дуже хороша людина, я до свого зятя завжди ставилася з величезною повагою. Він має добру роботу, непогано заробляє, і відмінно справляється з вихованням донечок. Я йому вже пізніше говорила, щоб він подумав про те, щоб ще раз одружитися, але Олександр навіть слухати про це не хоче.

Колишній зять часто приїжджає до мене з внуками, і допомагає мені у всьому. На відміну від рідного сина, у якого ніколи для мене немає часу.

Сина свого я останнім часом не впізнаю. Він відколи одружився, став наче чужий мені. Олег нічим не допомагає, хоча має таку можливість. Він тримається більше сватів, а про мене навіть на свята не згадує. І мені, як мамі, дуже прикро від цього.

Олег дуже добре заробляє, та ще й в сім’ю хорошу потрапив, сват мій великий начальник, він і сина в начальники вже просунув. У них з невісткою є своя квартира, дорога машина, словом, добре собі живуть. У них є один син, мій онук Артем.

В моєму домі син з сім’єю не часті гості, невістка не любить село, тому і сама не приїжджає, і сина до мене не пускає. А коли в дуже рідкісних випадках з’являється, то навіть мови не може бути, щоб мені щось допомогти. Приїдуть раз в рік, посидять на дивані, на годинник подивляючись, і кажуть, що їм вже пора. Виходить, що вони “відбувають” у мене, а не в гості приїжджають.

Нещодавно у мене був день народження, приїхали і син, і зять. Я нічого не святкувала, але вирішила, що зберу найрідніших.

І поки я накривала стіл, зять пройшовся по подвір’ю, на грядки заглянув, за дві години все прибрав, поскладав, так що любо глянути, хоча я і не просила його нічого робити. А рідний син весь цей час сидів в телефоні, вирішував якісь важливі справи.

Я стіл накрила скромно – зробила кілька салатів, голубці, картоплю з м’ясом поставила, але невістка ні до чого не доторкнулася, в кінці вечора випила лише чай. Не спитали навіть, як я себе почуваю чи може що мені треба.

Зять добре знає, що мені необхідно, тому привозить, навіть нічого мене не питаючи. І грошей ніколи не бере, каже, що він може собі дозволити. Я не впевнена, що у нього грошей більше, ніж у мого сина, але видно, у нього душа добріша.

От я подумала і вирішила, що свою хату відпишу зятю, бо швидше за все, не біля рідного сина, а біля цієї дитини буду доживати віку. Син за це на мене образився, каже, що не сподівався такого від мене, і що жодна мама так би не зробила.

А я вважаю, що правильно чиню, бо кожен з них своїми вчинками показує своє ставлення до мене. А рідний чи не рідний – то не важливо. Чи я не права?

Джерело