Наша родина зі Львівщини. Нас в сім’ї дві дочки, я і моя менша сестра. Батьки нас любили і ростили в турботі, не розділяли. Але ми з сестрою дуже різні, хоч між нами всього три роки різниці.

Ліля завжди була симпатична і дуже миловидна, мала багато прихильників, друзів, бігала на побачення і не любила навчання. А коли вийшла заміж, то поїхала з чоловіком на Київщину і стала мамою трьох діток.

Ну а я нее стала щасливою в особистому житті, бо мала всього кілька невдалих романів, а моє перше сильне кохання покинув мене заради іншої. відтоді я не вірю в любов, зате вірю в себе.

Я здобула дві вищі освіти. Знаю три іноземні мови – англійську, німецьку і французьку. Жита кілька років Європі. Побувала в 30 країнах. Працюю в посольстві і викладачем.

Я отримую 70 тисяч гривень на місяць, а іноді й більше, мамі 2-3 тисячі даю (вона каже, що їй більше не треба, адже має хорошу пенсію), а решту витрачаю на себе.

Дітей і родини, як вже сказала, не маю. Є квартира в центрі Львова, машина дорога, подорожую, стежу за собою в дорогих салонах, займаюся особистим розвитком і спортом, їм у ресторанах переважно.

Є багато планів і мрій. Є друзі і подруги. Іноді – короткочасні стосунки, які ні до чого не зобов’язують. Ось таке маю життя, яке я вже люблю.

І ось повертається у Львів моя сестра. Та до мами в будинок у райцентрі не хочуть, хоча мама живе сама відколи не стало батька, а орендують житло у Львові. зять один працює, фінансово їм важко. Мама продати будинок і купити меншу квартиру і допомогти сестрі грошима для придбання свого житла не хоче.

Там на Київщині сестра з чоловіком і дітьми жили зі свекрухою, тобто своєї нерухомості чи якихось суттєвих збережень вони не мають. Живуть у Львові вже майже рік. І весь цей час я чую, що живу не правильно.

Коли моя сестра з родиною переїхала недавно назад у Львів і стала мене повчати й дорікати. Я й сама задумался, а чи правильно я живу? Для кого й навіщо?

Справа в тому, що сестра і мама вважають, що маю віддавати 20 тисяч хоча б сестрі на племінників, дарувати їм хороші подарунки, одяг, путівки, адже якщо своїх так і не буде діток, то вони мене в старості підтримають.

та чи буле воно так насправді? Чи маю я себе утискати і обмежувати в коштах, до яких звикла, заради допомоги рідним? Знаєте, сказати, що ми з сестрою дуже близькі, я не можу, як і те, що дуже прив’язана до племінників. Вони народилися й жили далеко від мене, ми бачилися буквально кілька разів на рік.

У мене своє коло друзів і спілкування, яке точно не підійде Лілі і її чоловіку. У них свої знайомі і знайомі, ми трохи з різних світів. Та я допомагаю їм іноді, щось купую з продуктів чи подарунки малим. Але у сестри є чоловік, який має про них дбати, є діти, сім’я.

Ось така у мене ситуація, але вона щиро кажучи мене бентежить і змушує замислюватися над сенсом мого існування. Чи може мама й Ліля дійсно праві? Як гадаєте? Що порадите?

Джерело