— Може, мені вибачитися перед тобою, Даша? — уїдливо поцікавився Андрій за вечерею. — Отож, навіть і не мрій. Не дочекаєшся. Мені нема в чому каятися. Я нічого такого не робив і не почуваюся винним. У сімейних справах я завжди чистий. І тому просити вибачення у тебе я ніколи не буду.

«Він сказав, що ніколи не проситиме у мене вибачення? — з цікавістю дивлячись на чоловіка, здивовано подумала Дарина.

— Але я не збиралася його прощати. Тому його вибачення мені не потрібні».

— Завтра одразу після роботи ми з друзями підемо у лазню, — суворо продовжував Андрій давати дружині вказівки.

– Ненадовго. Годин на дві. З лазні заїдемо до Михайловича, заберемо його і приїдемо до нас. І я ще раз повторюю, Даша, що прощення у тебе я ніколи не проситиму. Я чоловік і маю право на те, щоб мені довіряла моя власна дружина без жодних дзвінків. Зрозуміла?

— А чого це ви в лазню і без Михайловича? — здивувалася Дарина.

– Йому тепер гаряча температура протипоказана. Серце, печінка, ну і таке інше. Не забувай, що у віці вже людина. Він пройшов нелегкий шлях. Ось і зносився.

— Зносився? Він же на два роки молодший за тебе.

— До чого тут вік? Шлях його був нелегким, на відміну від мого. Вважай, що рік за два.

— А гарячі напої не пошкодять його організму, який вже зносився? — серйозно спитала Дарина.

— Рясна та жирна їжа йому випадково не протипоказана?

— Ти до чого зараз?

– До того! Пити треба менше твоєму Михайловичу. І їсти менше. Тоді й не здавався б рік за два. Тебе, до речі, це також стосується. Чи він думає, що якщо від лазні відмовився, то все тепер? Врятувався?

— Ти щось, Даша, я дивлюсь, смілива стала? Дозволяєш собі? Ти в мене дивися. Не гляну, що дружина. Коротше, — впевнено сказав він, — ти мені не заговорюй зуби. І зроби так, щоб завтра ввечері до нашого приїзду все було на найвищому рівні. Вечеря і таке інше. Зрозуміла?

— З вечерею розберемося,— відповіла Дарина,— а коли ти мені все-таки дай відповідь, де ти був сьогодні вночі? Чому додому повернувся тільки зараз, на вечерю?

«От невгамовна, — подумав Андрій, — адже сказано було, що на роботі затримався. Так ні. Не вірить. Господи, послав же Бог дружину, терпи тепер її».

— Я вже тобі сказав. Я був на роботі.

— А я тобі говорю, що на роботі тебе не було.

— Як мене не було на роботі? А де ж я, на твою думку, був?

— Це я хочу від тебе почути. Але ти не кажеш.

— Хочеш, я присягнуся нашими онуками, Даша, що був на роботі?

Дарина кивнула на знак згоди.

– Клянуся.

— Тоді я не розумію Михайловича твого.

– А що з ним не так?

— Я вчора ввечері дзвонила йому, — відповіла Дарина, — він сказав, що ти пішов з роботи одразу після обіду і більше не повертався.

«Михайловиич! — злісно подумав Андрій.

— Та щоб йому було погано. Та будь він тричі неладний. Та гори воно синім полум’ям. Проговорився. Адже просив по-людськи, як друга, якщо дружина подзвонить, сказати їй, що я на нараді. Після лазні не заїдемо за ним. Нехай весь вечір один сидить і думає, як друзів у незручне становище ставити».

Насправді Дарина хитрила. Вона нікому не дзвонила. Сказала перше, що на думку спало. Щоб чоловіка перелякати. І в неї вийшло.

– Даша, це не те, що ти подумала, – відповів Андрій.

«Поплив,— подумала Дарина,— тепер я з нього все вичавлю. Дякую тобі, Михайлович. Хоч якась з тебе користь є. А то тільки їж, п’єш та смітиш найбільше, коли в гості приходиш. Дай Бог тобі довгих років життя, друже ти наш, який зносився».

— Мені Михайло все розповів, — спокійно казала далі Дарина.

— З усіма подробицями.

«Припустимо, всього він розповісти не може, — подумав Андрій, — все можу знати лише я. Але й того, що він знає, достатньо, щоб у мене виникло багато проблем».

– Які ще подробиці, Даша? — вигукнув Андрій.

— Михайлович не може знати жодних подробиць!

— А він докладно розповів, що знає. Тепер хочу почути твою версію. Після цього я вирішу, що робити з тобою. Відразу попереджаю, якщо розкажеш правду, я тебе пробачу.

– Ти брешеш!

– Ось ще. Подзвони своєму Михайловичу і сам у нього спитай.

Андрій не витримав, схопив телефон та зателефонував до Михайловича.

“Зрештою, – нервово думав він, – що я втрачаю?”

— На гучнийй включи, — сказала Дарина, — щоб я теж чула.

Андрій увімкнув гучний зв’язок.

— Тобі дзвонила моя дружина? — одразу спитав Андрій, коли почув голос Михайловича.

— Запитувала, де я?

— Дзвонила, — збрехав Михайловиич.

— І що ти сказав?

— Сказав, як ми домовлялися, що ти на нараді.

– Спасибі друже.

– Як нарахунок завтра? Все в силі?

— Завтра після лазні заїдемо за тобою.

Андрій вимкнув телефон і глянув на дружину.

– Як ти могла? Ти мало не посварила мене з найкращим другом.

— Ну, вибач, — відповіла Дарина.

— Вибач? І все? Ні. Таке не вибачають. Я йду від тебе. Зрозуміла? Коли повернусь, не знаю. Але не раніше, як пройде моя образа.

– Іди. Я це заслужила.

Андрій доїв вечерю, одягнувся і вийшов із квартири. Настрій у нього був чудовий. Він розраховував з’їздити до Ніни, провести у неї кілька годин і повернутися додому.

Але з’їздити до Ніни не вдалося. На півдорозі йому зателефонував Михайлович і зізнався, що тільки-но йому подзвонила Дарина, а він не став покривати друга і все їй розповів.

Після цього Михайлович вимкнув телефон, а Андрій одразу вирішив повернутися додому. Він вірив, що все можна виправити.

Але річ у тому, що коли він вирішив повернутися, було вже пізно. Дарина вже поклала його речі у валізи і виставила їх за двері.

Вийшовши з під’їзду з валізами та чекаючи на таксі, Андрій вирішив зателефонувати Михайловичу.

– Навіщо ти це зробив? — спитав він. — Ми ж друзі.

– Тому що мені теж подобається Ніна! — відповів Михайлович.

— І я з нею першим познайомився. А ти її відбив у мене. І жодні ми з тобою не друзі. Тому що друзі так не роблять.

А коли Андрій приїхав до Ніни, вона не пустила.

Сказала, що буквально годину тому Михалич зробив їй пропозицію. І вона погодилася стати його дружиною.

КІНЕЦЬ.