Моє весілля мало бути навесні, відразу після Великодня. Як же я чекала цієї події, якби ж я тоді знала, чим усе закінчиться. За місяць до нашого одруження в гості до моїх батьків прийшли батьки Дмитра, мого нареченого, і почали обговорювати деталі майбутнього весілля.

Вони вже приїхали до нас доволі накручені, тому порозумітися майбутні свати не змогли, сперечалися про все – і про кількість гостей, і про страви, які вони будуть подавати на стіл, і навіть про те, якою має бути моя весільна сукня. Таке враження, що вони спеціально це зробили.

В результаті, так ні про що і не домовившись, вони вирішили скасувати весілля. На той час мені було 18 років, а Дмитру – 22. Ми стали заручниками ситуації, адже для нас обох це було перше справжнє кохання, якому так і не судилося перерости у сімейні стосунки.

Я пішла вчитися в університет, а моя мама виїхала в Італію на заробітки. Через два роки мене посватав Микола, він був на 10 років старшим за мене, мав невеличкий бізнес (ларьок з продуктами), і обіцяв, що поряд з ним я ні в чому не буду потребувати.

Я вагалася яке рішення прийняти, бо я не кохала Миколу, але він мене запевнив, що поряд з ним я буду найщасливішою жінкою в світі. І я погодилася, бо розуміла, що Дмитра я вже не поверну, а життя продовжується. Проте, практично відразу після весілля я пошкодувала про свій вчинок.

Одружившись, перший час ми жили у батьків Миколи. Чоловік весь час пропадав на роботі, а мені доводилося сидіти вдома з його мамою.

Одного разу ми з чоловіком пішли в магазин. Микола купив багато продуктів – ковбасу, м’ясо, сири. То була весна, і мені дуже захотілося полуниці, яка вже продавалася, але була ще надто дорога.

Микола глянув на ціну полуниці і спокійним тоном відповів, що я обійдуся і без ягід. Цей випадок чомусь дуже запам’ятався мені, до того ж, я тоді якраз чекала дитину.

Коли народився син, я сподівалася, що хоч тепер чоловік буде поспішати додому, але натомість я і далі продовжувала ростити дитину одна, але тепер уже свекруха стала мені більше допомагати.

У свекрів я прожила майже 7 років, а потім ми переїхали у власний будинок. Микола дуже пишався тим, що йому вдалося збудувати такий великий і просторий дім, на два поверхи, з величезною верандою і чудовим садом навколо.

Але він мовчав про те, що будівництво він вів за гроші тещі, адже саме моя мама висилала йому щомісяця всі свої зароблені євро.

Сама вона на цей будинок не претендувала, мама просто хотіла допомогти мені, бо бачила, що в невістках мені не солодко живеться.

Але у великому будинку кохання так і не поселилося, швидше навпаки, загубилося серед безлічі кімнат. Я влаштувалася на роботу, приходила додому, готувала, прибирала, прала, а чоловік як тільки повертався, вечеряв і відразу йшов в свою кімнату дивитися телевізор.

Коли ми святкували п’ятнадцяту річницю свого подружнього життя, я раптом зрозуміла, що справжньої сім’ї у мене ніколи і не було. Тоді я вперше наважилася на серйозну розмову з чоловіком і сказала, що хочу розлучення.

Микола спочатку не погоджувався, а потім сказав, що хоче при розлученні отримати половину нашого будинку. Мовляв, ну і що з того, що будував він його за гроші тещі, але це спільно нажите майно, тому треба буде чесно поділити.

А нещодавно мене розшукав Дмитро. Він розповів мені, що з дружиною своєю розлучився, і що за всі ці роки він так і не зміг мене забути. Пропонує нам знову зійтися. Дітей своїх у нього немає, каже, що мою дитину прийме як рідну.

Тепер я не знаю, що робити – віддати чоловікові половину будинку і почати нове життя, чи намагатися налагодити стосунки з чоловіком і зберегти сім’ю.

Джерело