Коли ми з сестрою дізналися, що бабуся заповіла будинок нам двом – миттєво почалися суперечки. Це був старий, але затишний будинок, сповнений спогадів про наше дитинство.

Бабуся завжди любила нас і хотіла, щоб ми поділили її майно порівну. Але як тільки ми почали обговорювати, хто що забере, напруга почала наростати.

— Я думаю, мені варто взяти кухонне начиння, — сказала Олена, моя старша сестра.

— Я все ж таки більше часу проводжу на кухні.

— Але ж і я часто готую, — заперечила я.

— Плюс, у мене зараз нічого немає, ти ж знаєш. Ми стояли посеред бабусиної вітальні, оточені старими шафами та комодами, наповненими її речами. Суперечки про меблі, посуд та прикраси тривали цілий день, поки, нарешті, ми не відкрили стару шафу в спальні.

– Дивись, тут якісь папери, – сказала я, дістаючи запилену папку з верхньої полиці. Ми сіли на підлогу та почали читати. Це були листи та нотатки бабусі, які вона зберігала багато років. Серед них був один лист, який одразу привернув нашу увагу.

— Олено, глянь на це, — прошепотіла я. На папері було написано:

“Мої дорогі внучки, якщо ви читаєте це, значить, мене вже немає. Але я хочу, щоб ви знали, що будинок, який я залишила вам, не просто місце для життя.

Він зберігає в собі історію нашої родини і важливі цінності, які не можна виміряти грошима.” – Вона завжди казала, що будинок – це не просто стіни, – згадала Олена.

У листі було зазначено, що є старий сейф, захований у підвалі, а ключ до нього було заховано в одному з комодів. Ми швидко знайшли ключ і спустилися до підвалу.

Відкривши сейф, ми виявили старі сімейні реліквії: фотографії, листи та документи, які розповідали про нашу сім’ю більше, ніж ми могли собі уявити.

— Здається, ми були надто зосереджені на речах, — сказала Олена, дивлячись на мене.

— Так, бабуся хотіла, щоб ми зрозуміли, що справжні цінності — це наша історія та зв’язок між нами, — відповіла я. Ми більше ніколи не сперечалися, хто що забере.

Натомість ми почали ділитися спогадами та цінувати ті речі, які дійсно були важливими…

КІНЕЦЬ.