Мені було 22 роки. Я закінчувала коледж на економіста, і на одному зі студентських посиденьок познайомилася з ним. Він на 6 років старший за мене, працював у якійсь комп’ютерній фірмі, у студентське середовище його привів друг, який навчався на паралельному курсі.

Закрутилося-завертілося у нас із ним усе дуже швидко. Відносин до нього в мене не було – я всю себе віддавала навчанню, та й давалося взнаки бабусине виховання. Він став моїм першим серйозним і досі, єдиним коханням, про яке пишуть у книжках.

Я була зачарована його харизмою, надійною мовчазністю та впевненістю у завтрашньому дні. Через пів року я вже була в положенні… Мене це не злякало, і не здивувало. Просто думала, що це станеться пізніше. Я завжди була впевнена, що в мене буде дитина, і неодмінно син.

Дізналася я про своє цікаве положення у травні, коли закінчилася практика і на носі було отримання диплома. З дитячою наївністю я була переконана, що він неодмінно зрадіє, зробить мені пропозицію «руки та серця», як у кіно, і все у нас із ним буде добре.

Несподівану звістку про те, що він скоро стане татом, мій коханий сприйняв байдуже. Я списала це на зайнятість і втому від роботи, плюс до цього читала в журналах, що чоловіча психологія більш потайлива, ніж жіноча, і стала терпляче чекати, коли він збереться і висловиться про наше подальше спільне життя.

Минув місяць, мені час треба було ставати на облік у лікарні, і я одного дня завела розмову сама, типу, давай вже щось думати, що буде далі. Виявилось, що нічого не буде. Він видав, що дитина в його плани не входила, а його і так все влаштовує.

Проплакавши добу, я написала йому: «Це твій вибір. Прощавай» … Син з’явився на світ без нього. Я мешкала у батьків. У свідоцтві про народження дитини у графі «батько» твердо поставила прочерк, та дала своє прізвище.

Від батька залишила лише по батькові. У мене не було ненависті чи образи – я просто мала дитину від коханої людини, і неважливо, що ця дитина виявилася йому не потрібною. Зате потрібна була мені. У два роки нам дали садок.

До цього я працювала ночами через інтернет, добре, зараз це не проблема. Ну і вічний уклін моїм татові та мамі – вони завжди були поруч і дуже любили онука. Син пішов у садок, я влаштувалася на роботу, і стало легше.

Від спільних друзів я знала, що тато наш цікавиться про мене, про дитину, чи є хтось у мене. Ті самі друзі мені казали, що він один, живе за схемою «робота – дім». З ним ми іноді переписувалися, він питав про сина, іноді надсилав гроші.

Я не відмовлялася, витрачала на дитячий одяг та іграшки. Костя прийшов, коли синові виповнилося два роки. Сказав: “Я заробив на квартиру, нам треба жити разом”. З того часу минуло три роки. Ми живемо родиною, обидва працюємо, син за рік піде до першого класу.

Офіційно ми так і не розписалися, і у графі «батько», як і раніше, прочерк. Чи це моя образа, чи злопам’ятність, чи невпевненість у ньому, але я поки що не готова щось змінювати. Час покаже, чи маю я рацію. Як вважаєте?

КІНЕЦЬ.