Артур стукав у двері руками та ногами і голосно вимагав по телефону, щоб Віка пустила його на кухню.

– Якщо ти зараз же, чуєш мене, зараз же не відчиниш двері, то дуже пошкодуєш! – кричав розгніваний Артур.

– Обійдешся! — по телефону відповіла йому Віка, лежачи на дивані у вітальні. — Після того, що ти робив сьогодні вночі на кухні, дорога сюди для тебе зачинена. Назавжди.

— Віка, відкривай, я їсти хочу! – кричав Артур. – Я з роботи. Я втомлений і голодний. Ти мене знаєш. Відкривай по-доброму, гірше буде.

– Я тебе більше не боюсь! – сміливо відповіла Віка. — Після того, що я побачила, мене нічим не налякати. І гірше вже точно не буде. Бо гірше нікуди. Як ти міг? Ні, як ти міг? Адже ти знав, що кухня — це святе для мене. Ти знав, як я її люблю. А ти?

— Віка, те, що я зробив, роблять ночами всі нормальні чоловіки.

– Ні, Артуре. Не обмовляй всіх нормальних чоловіків. Усі нормальні чоловіки вночі сплять. А якщо й виходять на кухню, то хіба що поїсти чи попити. А те, що робив уночі на кухні ти, нормальні чоловіки роблять будь-де, але тільки не на кухні! На балконі, у передпокої, на сходовому майданчику, у туалеті або у ванній, у коморі, але тільки не на кухні. І цього дня вхід на кухню тобі заборонено.

— Тоді винеси мені їжу сюди.

— І готувати їжу в цьому будинку тобі більше ніхто не буде. Тому що ти осквернив місце її приготування.

— Де ж мені тепер снідати, обідати та вечеряти?

— Навпроти будинку є їдальня, ось там і харчуйся.

– Як ти можеш, Віка? Після всього доброго, що між нами було за двадцять дев’ять років нашого з тобою шлюбу, ти женеш мене до їдальні! Ти ж знаєш, що це протипоказано. Я можу жити лише на домашній їжі. Ну, згадай, як нам було добре. Невже цього ніколи більше не буде?

– Не буде! – відповідала Віка, дивлячись у телевізор і перемикаючи пультом канали. – Тому що сьогоднішня ніч перекреслила все! Господи, як згадаю, мені моторошно стає. Хочеться забути, але жорстока пам’ять не дозволяє мені цього зробити. І взагалі, я вирішила, що ми з тобою розлучаємося.

– Подумай про дітей, Віка. Що вони скажуть, коли приїдуть до нас у гості? Вони не зрозуміють!

— Коли дізнаються правду, зрозуміють.

— Чи не збираєшся ти розповісти нашим дітям?

– А ти як думав? Я обов’язково їм розповім. З усіма подробицями.

– Ти не посмієш.

— Ще як посмію.

— Тобі самій буде соромно.

– Нехай. Я пройду і через це приниження. Але твої діти повинні знати, на що здатний їхній батько.

– Відкрий кухню, Віка, інакше я виламаю двері. І жодного розлучення ти не отримаєш. Навіть не сподівайся.

– Не виламаєш. Забув, що під час ремонту ти встановив у нас скрізь звукоізоляційні двері із надміцних матеріалів? Тож за всього бажання виламати їх тобі не вдасться. До речі, замки, які ти встановив у всіх дверях, я змінила не лише у дверях кухні, а й у всіх інших кімнатах та у ванній. Тож у твоєму розпорядженні тепер лише передпокій, коридор, комори, туалет та кабінет, до якого я віднесла всі твої речі.

— Чому тільки кабінет та туалет? За законом, мені належить половина квартири.

– Ось я тобі й віддала половину.

– Ти смієшся? Кабінет — це, на твою думку, половина?

— Я ж сказала, що, крім кабінету, у твоєму розпорядженні ще передпокій, комори, коридор та туалет. Я все порахувала, і по метражу виходить рівно половина.

— Гарне діло! Вона порахувала! Собі забрала ванну, вітальню, спальню та кухню, а мені? Туалет, передпокій та кабінет?

— Твій кабінет, між іншим, по метражі як спальня та вітальня разом узяті. Сам собі його вибрав. Отже, все по-чесному.

— А де я митися буду?

— У туалеті ти маєш раковину. Там і мийся. До речі, твою зубну щітку, мило і мочалку я вже віднесла туди.

– Куди туди? У туалет, чи що? Ти вже зовсім?

— Інший би на твоєму місці подякував. Тому що я була така на тебе зла, така зла, що взагалі могла цього не робити.

– Дякую!

— Та пішов ти!

– Слухай, Віка, пожартували і буде. Рано чи пізно, але тобі доведеться звідси вийти, і тоді я спитаю тебе за все. І ти даси відповідь за свою поведінку. Квартиру вона, бачите, поділила.

— За мене не хвилюйся. Я виходитиму звідси тільки тоді, коли тебе не буде вдома. А все, що потрібне для нормального життя, у мене тут є. Їди – повний холодильник. А завдяки плануванню нашої квартири я через лоджію можу спокійно проходити і на кухню, і в спальню, і в санвузол, де є і ванна, і душ, і унітаз, і пральна машина, і багато іншого.

До речі, я зараз у вітальні, а тут і телевізор, і м’який диван. Мені тут дуже зручно. Зараз дивитимусь свій улюблений серіал. А потім піду на кухню вечеряти. На вечерю маю сьогодні дуже багато смачного.

— Я відключу світло, і ти залишишся без телевізора.

– Нічого страшного. Подивлюся його у смартфоні. Але якщо ти це зробиш, то завтра, коли ти будеш на роботі, я зміню замки і у вхідних дверях. І ти взагалі не потрапиш у квартиру. Зрозумів?

– Як це?

– А ось так! Я всю квартиру заберу!

— Але ж ти не маєш права! За законом, мені належить половина.

— А ти спершу доведи, що тобі належить ця половина. Тоді й подивимось. Подавай на мене до суду. І не забувай, що ти тут навіть не зареєстрований. А квартира оформлена на мене. І тобі ще треба дуже постаратися, щоби довести свої права хоч на щось у цій квартирі.

— Що мені зробити, щоб ти мене вибачила?

— Нічого не треба робити. Я тебе не пробачу. Ніколи. Ми розлучаємося.

– Але чому?

– Чому? У тебе ще язик повертається питати? А ти згадай сьогоднішню ніч. Згадай, чим займався. Таке не вибачають.

Віка вимкнула телефон і увімкнула звук телевізора.

А Артур згадав, як півроку тому він познайомився в інтернеті з Анжелою. І вже за тиждень вони почали зустрічатися у реальному житті.

А минулої ночі Артуру не спалося. І він подумав, що Анжелі, мабуть, також не спиться. Тоді він тихо підвівся з ліжка, тихо вийшов зі спальні, щільно зачинив за собою двері та пройшов на кухню. Закривши на ключ двері кухні, він увімкнув ноутбук і посміхнувся.

Артур мав рацію. Анжелі теж не спалося. І вони вирішили поспілкуватись в інтернеті. Артур розмовляв на повний голос, бо не боявся, що його дружина почує. Адже все у квартирі було зроблено з якісного звукоізоляційного матеріалу. І навіть якби на кухні голосно звучала музика, цього ніхто б не почув.

А крім того, Артур зачинив двері кухні на ключ. Але річ у тому, що ключі від дверей кухні були не тільки у Артура, а й у Віки теж. Артур цього не знав. І розмовляв з Анжелою, будучи в повній впевненості у своїй безпеці.

А Віка прокинулася приблизно за півгодини після того, як Артур закрився на кухні. Їй стало цікаво і вона прийшла на кухню.

Артур був так схвильований спілкуванням з Анжелою, що не почув, як Віка відчинила двері та увійшла. До того ж, він сидів спиною до дверей.

Зважаючи на все, Артур і Анжела хотіли дуже багато встигнути сказати один одному. Вони не соромилися у висловлюваннях. І слова не підбирали. Говорили все як є.

А Віка тим часом мовчки стояла за спиною Артура і мовчки спостерігала за тим, що відбувається.

І невідомо, скільки б це все тривало, якби Артур не відчув, що ззаду йому ніби дме в спину.

Він обернувся і, побачивши Віку, скрикнув від несподіванки.

– Це не те, що ти подумала, Віка, – сказав Артур, показуючи на екран ноутбука.

– Я так і зрозуміла! – Спокійно відповіла Віка і вийшла з кухні.

Артур тут же попрощався з Анжелою, що дивувалася від усього, що сталося, і почав думати, що робити. Він вирішив, що зараз йому краще з Вікою не розмовляти.

«Треба почекати, – подумав він. — А завтра, точніше, вже сьогодні, коли я повернуся ввечері з роботи, вона заспокоїться, я з нею поговорю і все поясню. Я впевнений, що Віка мені простить. Не може не пробачити. Все-таки 29 років разом. І у нас двоє дітей».

Але тепер з’ясувалося, що Віка не тільки не пробачила його, а й до того ще й квартиру поділила. І Артур не знав, як йому жити далі.

Сходивши в туалет і там помившись, Артур ліг спати у своєму величезному кабінеті голодним.

Артур не хотів розлучатися. Він сподівався, що рано чи пізно, але зустрінеться з Вікою віч-на-віч, коли вона вийде з квартири в магазин або на пошту, або ще з якихось справ. І вони поговорять.

Але зустрітися не виходило. Віка виходила з помешкання лише тоді, коли Артур був на роботі. І гості приходили до неї, коли Артура не було вдома.

А до Артура ніхто не приходив, бо нікого до себе не запрошував. Йому було незручно кликати гостей. Одного разу до нього прийшла Анжела, але дуже швидко пішла, коли зрозуміла, що в квартирі Артур не має ні кухні, ні у ванні. А ще її налякала білизна, яку Артур сушив у передпокої на мотузках.

— А де ти все це переш? — спитала Анжела.

– У туалеті, у раковині.

– Вона ж маленька!

– Маленька, – погодився Артур. – А що робити?

– Як що? Потрібно боротись. Потрібно обстоювати свої права.

— Для цього треба розлучатися.

– Треба.

— А я не хочу, — відповів Артур.

Після цих слів Артура Анжела пішла, і вони більше не зустрічалися. А діти сказали, щоб батьки розбиралися самі, а вони не втручатися не будуть. І вставати на чийсь бік теж не збираються. Зрештою Артур не витримав і погодився на розлучення.

А після розлучення Віка викупила у Артура його половину та змінила замки у вхідних дверях.

КІНЕЦЬ.