Часто зустрічаю історії про те, що чоловіки не можуть відліпитись від своїх матерів і почати самостійне життя. А в мене, схоже, така ж ситуація із дружиною.

Ми з Машею живемо разом уже років тринадцять, із них десять – у законному шлюбі. Вона лікарка, я графічний дизайнер. Є можливість купити квартиру та жити повноцінною нормальною сім’єю, але Маша ніяк не хоче їхати від мами. Тому що мама без Маші не може. І не розуміє, що доньці настав час побудувати свою сімʼю.

Справа в тому, що у матері моєї дружини життя непросте. Заміжня вона не була, але довгий час у неї був коханець – директор одного із заводів міста. Він її забезпечував, наскільки міг. Купив невелику двійку в центрі міста, регулярно підкидав грошенят, бо мати Маші працювала викладачем фортепіано в музичній школі і заробляла копійки.

Коли їй було під сорок, вона нарешті завагітніла і народила Машу. Як сама каже, лише тоді відчула себе абсолютно щасливою, потрібною. Всю увагу віддавала своїй пізній дитині.

По Маші видно, що її мама дуже любила. Вона виросла людиною відкритою, м’якою. Але з віком мамина турбота перейшла спочатку в гіперопіку, а потім, коли теща стала зовсім старенька і слабка, вона, навпаки, перетворилася на примхливу дитину, яка завжди потребує уваги в тому обсязі, в якому приділяла його колись моїй дружині.

Вона почала дзвонити їй на роботу кожні півгодини і говорити, що їй щось болить. Кликала Машу додому.

Дружина мучилася докорами совісті і по можливості їздила провідати матір. Найчастіше все виявлялося хибною тривогою. Наша Валентина Степанівна була у відносно доброму здоров’ї, просто їй було нудно та самотньо без Маші.

– Мамо, ну що ти мене витягуєш так з кожного приводу. У мене ж робота, – тільки й казала моя дружина на витівки матері.

– Маша, а мені і справді було погано. А тільки ти приїхала – і все пройшло, – виправдовувалася теща. – А на роботі нехай не сваряться. У них теж, напевно, вдома хворі літні мами. Ну, вирвалася ти на півгодини, нічого смертельного не сталося!

Дружина моя з такими метаннями здорово вимоталася. Намагалася з матір’ю поговорити про це – та одразу сказала:

– Машуль, так ви з Сашком поїдьте хоч відпочиньте кудись, я теж бачу, що ти втомилася.

– А раптом тобі стане погано, мамо? – сумно запитала Маша на її пропозицію.

– Та ні, я дуже добре почуваюся, не переживай! Їдьте спокійно!

Але варто було нам тільки вибратися за місто, щоб відпочити від роботи та тещі, як одразу Маші надійшов дзвінок:

– Маша, я щось погано почуваюся! Тиск, мабуть.

– Зараз я попрошу, щоб швидка до тебе приїхала, – запропонувала дружина.

– Ні, Машенько, не треба швидку. Краще ти сама, ти ж лікар, всі мої болячки знаєш, – зітхала теща. І ми, скрипучи зубами, поїхали додому.

Життя разом у якийсь момент стало вже зовсім нестерпним. Ми сидимо “прив’язані” біля старої матері дружини. Особисте наше життя – це життя утрьох.

Про дітей, звичайно, мова теж не йдеться. Мені вже за сорок, а я так і не знаю, чи будуть у мене спадкоємці.

Батько Маші перед смертю відписав їй свою дачу на березі річку. Ми, як дізналися, одразу вступили у права спадщини та поїхали територію освоювати. Там виявився гарний двоповерховий будинок із ділянкою. Вирішили, що зробимо там город і взагалі намагатимемося більше часу проводити на природі. На худий кінець, і мати Маші будемо із собою возити, нехай на сонечку гріється.

Але ні. Теща на дачу категорично не хоче, мовляв, вона про того чоловіка нагадуватиме. Нас же щоразу відпускає, але потім за традицією висмикує назад.

В останні рази я вже почав залишатися на дачі, а Маша вирушала до мами одна. Я втомився від цих вічних примх.

Не їздити пробували, але все закінчувалося нападом істерики години через дві і ходінням по сусідах з вимогою негайно знайти Машу.

Так, зрозуміло, що в людини певні вікові зміни, але я знаю лише одне: я з дружиною на межі розлучення.

КІНЕЦЬ.