Маючи аж двох дітей, я б і подумати не могла, що на старість не буду мати де голову прихилити.

– Вибач, мамо, але у нас місця для тебе немає, – заявила мені донька, коли я потрапила у скрутне становище.

– А що мені тепер робити? – питаю.

– Ти все життя брату допомагала, от тепер до нього і йди. Не ображайся, але так буде справедливо, – сказала вона.

Йти до сина для мене теж був не варіант, адже невістка моя не вельми хоче, щоб я з ними жила. Вона переконана, що мама має бути біля доньки.

Не думала я, що маючи двох дітей, я зараз практично на вулиці опинюся, бо ні донька мене не приймає, ні син.

У мене в житті сталася непроста ситуація, і я просто не знаю, що мені робити. Кілька тижнів тому не стало мого чоловіка і я залишилася без даху над головою.

Справа в тому, що останні 16 років я жила з Віктором, вважала його своїм чоловіком, хоча офіційно ми з ним не були розписані, бо не бачили в цьому потреби.

У чоловіка мого була трикімнатна квартира, то ж я пішла жити до нього. У мого чоловіка є єдина донька, яка жила в іншому місті і приїжджала до батька вкрай рідко.

У мене двоє дорослих дітей. Доньці залишилася наша двокімнатна квартира, бо вона першою вийшла заміж, а син не мав власного куточка.

Тому весь цей час я допомагала синові. Віктор добре заробляв, живучи з ним я практично ні на що не витрачала гроші, тому свою зарплату я відкладала, а потім всі свої збереження віддала сину, коли він купував квартиру. Донька моя знала про це, але не мала нічого проти.

Я свідомо допомагала лише сину, бо вважала, що донька вже отримала своє, коли я їй житло віддала. Квартиру свою я відразу оформила на неї, щоб вони з зятем змогли відчути себе повноправними господарями.

Тож виходить, що я думала лише про дітей, а про себе я не подумала, а треба було. Коли раптово не стало Віктора, приїхала його донька і дала мені два тижні, щоб я виселилася. Квартиру вона хоче відремонтувати, а потім продати. Чоловік заповіту не залишив і по закону його донька – виходить єдина спадкоємиця.

На такий поворот я аж ніяк не сподівалася, жила собі і була впевнена, що житлом я забезпечена. Та реальність виявилася такою, що на квартиру чоловіка я могла претендувати лише через суд, а у мене грошей не було, і тепер мені треба з’їжджати – а нема куди.

Логічно було б повернутися до себе в квартиру, але там дочка з чоловіком і двома дітьми. Донька сказала, щоб я не ображалася, але у них місця немає, і порадила мені йти до сина, адже я всі ці роки я підтримувала фінансово лише його.

Я б не проти, але син теж не хоче, точніше, його дружина не хоче, щоб я з ними жила. Вона мені так прямо і сказала, що у них місця мало. І що у неї є своя мама, якщо на то пішло, а у мене є дочка.

Але невістка знайшла вихід, вона порадила мені їхати на заробітки в Італію, там зараз працює її  мама і сваха готова мене зустріти і допомогти з роботою.

Варіант непоганий, але мені страшно, я ніколи за кордоном не була. Зараз мені 57 років, чи варто щось змінювати зараз? І що, всі заробітчанки ось так їдуть і заробляють на квартиру? Я в цьому не впевнена.

Яке рішення буде найправильнішим в моїй ситуації? Так виглядає, що Італія для мене – найкращий вихід. А от від дітей своїх я такого не сподівалася. І чому невістка мене відправляє до доньки, невже так і справді має бути?

Джерело