Я вийшла заміж дуже молодою, щойно школу закінчила – і відразу під вінець. Я народилася в мальовничому гірському селі, в багатодітній родині, я була у батьків старшою дитиною, а після мене ще було 5-ро дітей.

Змалку я була привчена до роботи, бо довелося допомагати мамі. Я вміла прати, прибирати, їсти варити, з молодшими братиками гуляти, а коли підросла, то навчилася навіть траву косити і корову доїти.

В 17 років я закінчила школу і планувала їхати в райцентр поступати в училище. Але влітку того року виходила заміж моя сусідка, і покликала мене до себе на весілля бути дружкою.

На тому весіллі я і познайомилася з своїм майбутнім чоловіком, який приїхав зі сторони нареченого і був, моїм дружбою. Михайло був старшим за мене на 7 років. Було видно, що я йому сподобалася, та й він також припав мені до душі, але я навіть не думала, що у нас зайде все так серйозно.

Михайло мені телефонував певний час після того весілля, а потім сказав, що приїде по мене і ми одружимося. Я не знала, що йому відповісти, а мама моя зраділа, вона була впевнена, що з таким чоловіком я буду жити і горя не знати.

Родом Михайло був теж з села, але з іншої області, єдиний син у своїх батьків. Він мені хвалився, що у нього є величезний будинок, схожий на палац, тому після весілля він забере мене до себе.

Гучне весілля було лише з сторони Михайла, бо у моїх батьків не було грошей. Вони з братами і бабусею просто приїхали як гості на торжество, яке влаштували батьки Михайла своєму єдиному синові.

Моя мама плакала від щастя, коли побачила, в яке добро я потрапила. То був справжній двоповерховий палац, у нас в селі навіть таких будинків не будують. А у них в селі майже в кожного на подвір’ї височіє не дім, а палац.

Після весілля я все чекала, коли ми зайдемо в нову хату, але свекруха нас поселила в маленьку літню кухню, де була одна кімнатка і невеличка кухня, а зручності на вулиці.

Я була впевнена, що це тимчасово, поки вони щось там в будинку ще доробляють, хоча це було дивно, адже в домі вже все було зроблено, навіть меблі куплені. Свекруха щоранку заходила в цю новобудову, відчиняла вікна, провітрювала все, і знову зачиняла на ключ.

Одного разу я запитала свого чоловіка, коли ми переселимся в його новий будинок, а він так здивовано на мене подивився і каже:

– А ти що, думала, що ми там жити будемо? – перепитав.

– Ну так. Ти ж сам казав, що у тебе є будинок…

– Я і далі так кажу – будинок є, он він, сама бачиш. Але хіба я казав, що ми в ньому жити будемо?

На цих словах чоловіка я вже й не знала, що маю йому на це відповісти.

– А нащо тоді такий великий будинок, якщо в ньому не можна жити? – здивовано питаю.

Чоловік на мене так подивився, наче я сьогодні народилася.

– А ти бачила, щоб хоч в одному великому будинку на нашій вулиці ввечері світилося? – питає мене.

І тут до мене дійшло. Люди набудували таких палаців один наперед одного, але ніхто там не живе, усі, як і ми, туляться в маленьких літніх кухнях, а величезні будинки просто стоять зачиненими, але щоб усі люди бачили, що вони є.

Мені важко зрозуміти їхню логіку. Так, я і сама з бідної родини, і жила все життя в старій хаті. Але я мріяла, що вивчуся, вийду заміж, і збудую собі будинок. А тут все пішло якось не так. Будинок є, а жити в ньому не можна.

Якщо чесно, то я вже серйозно подумую про розлучення. Таки поїду вчитися, і зароблю собі на все сама. Чи ще почекати, може щось зміниться?

Джерело