Коли я виходила заміж за Віталіка, я й не могла подумати, що життя повернеться саме так.

Його брат, Андрій, був тоді тихим і скромним хлопцем, і хоч він теж виявляв до мене інтерес, я обрала Віталіка. Він здавався мені надійним і добрим – тим, з ким буде спокійно та впевнено.

Минули роки. Віталік працював на заводі, його дні були одноманітними та важкими. Ми жили скромно, але я намагалася не скаржитися.

Але одного разу, коли Андрій повернувся із Франції, де працював останні десять років, все різко змінилося. Він приїхав на дорогому блискучому автомобілі і виглядав успішним та задоволеним життям.

– Марино, привіт! — вигукнув Андрій, побачивши мене.

– Скільки років, скільки зим!

— Андрію, це ти? — спитала я, не вірячи своїм очам.

– Ти так змінився! Він усміхнувся, і в його очах світилися спокій та впевненість, яких я ніколи раніше не бачила.

– Так, багато чого сталося. Робота у Франції була важка, але коштувала того.

Я тепер керую власною компанією. Коли ми сіли за стіл, і розмова зайшла про його успіхи, я відчувала, як усередині мене наростає гіркота.

Віталік, який сидів поруч, виглядав стомленим і трохи втраченим на тлі свого брата.

— Віталю, як у тебе справи? — спитав Андрій, повертаючись до нього.

— Та все по-старому, брате, — відповів Віталік, знизавши плечима.

— Працюємо, як завжди. Я не могла не помітити різниці. Андрій був успішний, впевнено говорив про свої плани та досягнення, а

Віталік залишався тим самим простим робітником.

Саме тоді я зрозуміла, що, можливо, зробила неправильний вибір. Коли Андрій вийшов надвір, щоб перевірити свою машину, я залишилася наодинці з Віталіком.

— Віталіку, ти колись шкодував про своє життя? — спитала я тихо. Він подивився на мене з подивом.

– Ні, Марино. У мене є ти і цього достатньо. Його слова зворушили мене до глибини душі, але я була не в змозі позбутися відчуття, що могла б жити інакше. І хоча я знала, що жаль нічого не змінить, в той момент я зрозуміла, що вибір, зроблений колись, визначив все моє життя…

КІНЕЦЬ.