Моя свекруха сама живе в великому селі і має гарний будинок та земельну ділянку. У неї двоє дітей: старша дочка та молодший син. Різниця у віці і них досить велика – майже 14 років. У дочки Людмили Андріївни, Ольги, особисте життя не склалося зовсім.

Свекруха Ольгу постійно просила, щоб вона хоч для себе дитину народила. Вона і народила майже в 30 років дівчинку. Всі з донькою Ольги носилися, няньчилися, усім догоджали її.

Людмила Андріївна в місто мішками продукти з городу возила. Мій чоловік Роман, тоді ще сам майже дитиною був, але вже сам водив племінницю в дитячий садочок. Як же, перша внучка, радість для всіх і краса. Ось і виросла дівчинка ця з таким непростим характером, що лише й про себе тільки думала.

Свого часу одружився і Роман зі мною. Ми також стали батьками чарівної і довгоочікуваної донечки. Людмила Андріївна подивилася на нашу дитину і відразу мовила: “Ну добре, що на батька свого схожа. Буде нашої породи”.

У сім’ю нашу свекруха не лізла, ніякого діла не мала до нас, за що я їй дуже вдячна. Та й заготовки усі і овочі з городу після народження дитини стала ділити на дві сім’ї.

І Ольга зі своєю донькою, і ми з чоловіком і донькою живемо в місті. А свекри мої залишилися жити в своєму селі, там у них будинок і досить велика ділянка землі в хорошому місці. Племінниця вже доросла, до бабусі з дідусем практично не їздить ніколи, не допомагає їм зовсім ніколи й нічим, їй там нудно, бачте.

А от ми з чоловіком і донькою їздимо за будь-якої можливості, щоб допомогти людям похилого віку і по дому, і на городі чималому. А Ольги з дочкою тільки домашні заготовки і картоплю восени відвозить.

Нещодавно не стало батька Романа, і треба було переоформити хату та ділянку. І вирішило їх все сімейство, що свекруха просто напише дарчу на свою старшу внучку. А наша донька начебто, як і ні до чого, як ніби й не внучка їй зовсім.

Виходить так, що ми з чоловіком туди постійно їздимо, все купуємо, в городі працюємо, а господинею всього їх майна буде племінниця.

Я спробувала обережно так натякнути, щоб не поспішали з даруванням зараз, що час покаже, краще зараз на свекруху все, як вона так хоче, а потім на обох племінниць та й все. Мовляв, доведеться податок на землю і нерухомість платити, та й мама ще бадьора, нехай живе довше. Ці спадкові справи такі складні і довгі, треба безліч документів зібрати.

Але зовиці це дуже не сподобалося, вона так швиденько підметушилась, вже і нотаріуса знайшла за лічені дні. Ось я і думаю, як Людмили Андріївни не стане, так племінниця будинок відразу продасть, гроші собі залишить, і не буде у моєї дочки бабусиної спадщини.

З чоловіком своїм я говорила на цю тему, а він каже, що я переймаюся не тим чим потрібно, мовляв вони домовилися так, що зараз все на сестру оформляємо, щоб дешевше було, а коли мами не стане, то вони з сестрою майно її поділять порівну, ніхто не проти.

Роман переконує, що сім’я у них дружна, що не посперечаються через будинок вони. Я знаю безліч сімей, які через поділ спадщини не розмовляють руками і не родичаються більше і не спілкуються вже багато років.

Я не розумію, що мені робити в цій ситуації? Поважати бажання матері чоловіка, адже я до цього будинку не маю ніякого відношення, не доклалася до нього нічим?

Або відкрито відстоювати інтереси моєї дитини, яку хочуть залишити спадщини? Але в другому випадку зруйнуються наші родинні відносини. Яку стежину мені обрати зараз краще? Я не довіряю зовиці. Як би ви вчинили?

Джерело