– Він тобі не рідний син, тому ці гроші ти маєш лише мені одній віддати, – наполягає донька.

Юля права лише в тому, що Андрія я не народила, але це аж ніяк не означає, що він мені не рідний. Ми з його батьком зійшлися, коли Андрійко ще був маленьким. Матері його, на жаль, рано не стало, тож хлопчик ріс з батьком.

Анатолія, батька його, я знала ще з юності, але наші дороги розбіглися – він одружився, а я вийшла заміж. Та довго у шлюбі я теж не пробула, бо мій чоловік іншу собі знайшов, і до неї пішов, не подивився навіть на те, що у нас є донечка, якій тоді було всього 5 рочків.

Отак спільна проблема нас з Анатолієм і зблизила, ми обоє залишилися без своїх половинок, і обоє з малими дітьми. Анатолій мені подобався, але більше як людина, і лише коли ми почали з ним жити разом, я закохалася в нього дуже сильно, бо він був справжній чоловік, яких мало.

І Андрійка я полюбила усією душею, він теж до мене прикипів, мамою відразу став кликати, його просто неможливо було не любити, така мила і душевна дитина він був.

Виріс мій син дуже хорошою людиною, в школі добре вчився, сам, своїми силами в університет поступив, зараз вже працює, роботу добру має.

Син мені зізнався, що він складає гроші собі на житло, бо зустрічається з дівчиною, і планує з нею одружуватися, але їм треба десь жити.

Я сина підтримую, він хоче по-чоловічому все зробити – забезпечити свою майбутню родину житлом, щоб потім по знімних квартирах з дітьми не скитатися.

Донька моя поки-що з нами живе, в нашому будинку. Вона ні з ким не зустрічається, і найближчим часом заміж не збирається, тому проблема з житлом перед нею стоїть не так гостро, як перед сином.

А нещодавно не стало моєї свекрухи, і вона свій будинок в селі по заповіту залишила мені. Не знаю, чому не своєму синові, чи моїй доньці, своїй внучці. Але така була її остання воля, щоб саме я успадкувала її будинок.

Можливо, вона відчувала провину за те, що її син так негарно вчинив зі мною, адже поки ми були одружені, у мене з свекрухою склалися чудові стосунки. Але коли чоловік пішов від мене, ми перестали спілкуватися.

Будинок гарний, але в далекому селі, і ніхто з нас туди не поїде жити, тому я вирішила його продати. Та й покупці швидко знайшлися – найближчі сусіди свекрухи запропонували мені гарну ціну.

Отримала я гроші за будинок, і вирішила їх між своїми дітьми розділити. Сину вже вони потрібні, він має певну суму складену, і я йому додам, то й на невелику квартиру вистачить.

Доньці ці гроші ще також пригодяться, рано чи пізно вона теж надумає заміж виходити і квартира їй так само знадобиться. На мою думку, все правильно, але моя донька вважає, що це несправедливо – гроші від продажу будинку її бабусі Андрію віддавати, адже він нерідний, і він тут ні до чого.

Мені прикро було чути від доньки такі слова. Мені завжди здавалося, що мої діти живуть мирно і дружно між собою, але як тепер з’ясувалося – я помилялася.

Андрію про свій намір я ще нічого не говорила, він не знає, що я хочу йому допомогти. Але я не знаю, як це правильно зробити, щоб донька потім йому сцени не влаштовувала. Він гордий, і якщо буде знати, що сестра проти, то ніколи ці гроші не візьме.

Що мені робити? Давати чи не давати сину гроші? Але мені, як мамі, дуже хочеться йому допомогти, навіть всупереч волі доньки.

Джерело