Чоловік сам нікуди не ходить, бо його нічого не цікавить, ще мене не пускає. Каже, що не має заміжня жінка кудись без чоловіка ходити. А я втомилася курсувати маршрутом маршрутом-робота-дім, мені всього тридцять років.

Чоловік старший за мене на десять років, коли ми познайомилися, мені думалося, що у нас багато спільних інтересів. Ми ходили до театру, просто на прогулянки, зустрічалися з друзями, бували у кіно.

Після весілля як відрізало. Постійно сидимо вдома, тому що чоловік нікуди йти не хоче, він втомився, а мені одній нічого шарахатися, адже я заміжня дама, тому повинна бути при чоловікові.

Мене таке становище не влаштовує, мені в чотирьох стінах будинку нудно, але чоловік цього не хоче розуміти. На його думку, вдома завжди є чим зайнятися. Можна приготувати, навести чистоту, попрасувати білизну, телевізор подивитися, книгу почитати. Але не кожен же день підлоги намити і в телевізор вирячитися!

Моя робота і так здебільшого проходить за комп’ютером і серед паперів, увечері хочеться струснутися, якось перезавантажитися, а не сидіти вдома, ніби нам дев’яносто років. Але кудись витягти чоловіка не виходить.

Кличу його в кіно – “не хочу, там занадто голосно і людно”, в театр – “я там все вже бачив”, просто погуляти – “там спекотно/холодно/сиро/сонячно/хмарно/пізно”. У гості теж не закличеш. Своїх друзів у нього майже немає, а ті, хто є, такі ж бірюки, як він сам. А мої друзі чоловікові не подобаються – “занадто галасливі, поводяться, як діти”.

До нас у гості теж когось покликати не виходить. Чоловік не хоче метушитися, не хоче бачити у нас вдома чужих людей. Якщо його прогнути на цей захід, то буде сидіти при  кислій мині і всім своїм виглядом демонструвати, як йому все не подобається. Мене теж нікуди не пускає, бо я ж заміжня жінка, я маю бути при чоловіка. Інакше це непристойно. Якесь середньовіччя, слово честі.

Свекруха таку позицію сина повністю підтримує. Вона також вважає, що заміжня жінка в суспільстві має з’являтися при чоловіку. А я від неробства маюсь.

– Вдома тобі нудно? Це тому, що в тебе дитини немає. Народи дитину,  а краще за двох, всю нудьгу як рукою зніме. Мріятимеш про тишу і спокій.

Але я поки що на дитину не можу наважитися. По-перше, наші стосунки з чоловіком залишають бажати кращого. Через його установки “нам і вдома добре” ми стали лаятися. Мені такий ритм життя просто не підходить, якби я знала, що прирікаю себе на добровільне самітництво, то з весіллям явно не поспішала б.

По-друге, я й так перебуваю у вимушеній ізоляції, а декрет, як мені здається, лише посилить ситуацію. Я боюся, що зовсім збожеволію, адже мені доведеться жити виключно інтересами дитини без перспективи вдихнути свіже повітря.

По-третє, це заробіток. Чоловік отримує стабільну, але невелику зарплату. Жодних перспектив підвищення у нього немає, бо наступна сходинка кар’єри – це керівна посада, а там доведеться багато спілкуватися з різними людьми та їздити у відрядження чи не по всій країні. Як фахівець він гарний, а от спілкування та поїздки це не його коник. А нинішньої зарплати чоловіка на забезпечення заможного існування нам не вистачить.

Тож народжувати за таких умов я вважаю нерозумним. Ніколи не думала, що різний погляд на відпочинок може так псувати стосунки.

У побутовому плані чоловік мене влаштовує повністю взагалі ніяких нарікань. Мені слова грубого не скаже ніколи, але неможливість нормально і різноманітно відпочивати призводить до скандалів.

Я не знаю, що робити у такій ситуації. Розлучатися не хочу, я люблю чоловіка, але сидіти все життя в чотирьох стінах теж не зможу. Сумніваюся, що з віком у нього з’явиться більше бажання вибиратися кудись з дому.

КІНЕЦЬ.