Маму обурило, що мої діти, створюючи малюнок “наша сім’я”, ніяк її там не відзначили. Тепер мама образилась, звинувачуючи мене у неправильному вихованні дітей.

А як ще діти повинні ставитися до дивної жінки, яку бачать кілька разів на рік, а решту часу вона з ними не спілкується, хоча живе в сусідньому будинку?

До того ж мама з самого їхнього народження заборонила величати себе бабусею. Типу, це її старить, а вона ще дуже цікава жінка, до якої звання бабусі не підходить зовсім.

Діти і звикли кликати її тіткою Світланою, приймаючи за якусь знайому. Мені мама теж забороняє називати себе мамою з тих самих причин: не може у такої молодої жінки, як вона, бути така доросла дочка.

Цей цирк мені вже звичний. Десь класу з п’ятого мати вирішила, що наявність дитини її старить і веліла називати себе виключно Світланою.

Дикість, звичайно, але я до маминих закидонів вже звикла, тому для мене не склало проблем перейти на ім’я, хоча з боку це виглядало дивно. Досі її на ім’я кличу, а тут пишу “мама”, щоб було зрозуміліше.

Я точно знаю, що деяким своїм залицяльникам вона представляла мене як свою молодшу сестру. Типу, батьки померли, а вона погодилася взяти мене до себе, щоб я не потрапила до дитячого будинку.

Різниця у нас із мамою у двадцять років, але кому яка справа? Не знаю, вірили їй її мужики чи ні, але я з п’ятого класу називаю маму Світланою і вже давно до цього звикла.

Близьких стосунків у нас ніколи не було, що, гадаю, і так зрозуміло. Мама щиро вважала, що головне в її житті – це знайти чоловіка багатого, щоб ні в чому собі не відмовляти. До мене їй особливих справ не було.

Я до такого ставлення звикла, навіть знаходила якісь свої плюси. Наприклад, мама періодично з’їжджала до своїх мужиків, а я залишалася вдома сама. Мені лишали гроші і все, сама собі господиня.  Тому рано почала вчитися самостійності. Готувати вчилася за кухонною книгою, сама заводила будильник, щоб не проспати до школи, сама прала та прасувала одяг. З такими навичками студентство в гуртожитку не стало для мене культурним шоком.

Коли бабуся померла, а це трапилося коли я була сьомому класі, я отримала у спадок її квартиру. До певного часу квартира здавалася, але після університету я прийшла туди жити.

Вийшла заміж, народила двох дітей. Живемо поки що в тій двійці, але в нас добудовується наша хата, в яку ми незабаром переїдемо. Скоріше б уже!

Поки що ми з мамою живемо в сусідніх будинках, але вона майже не з’являється у онуків. Мене це зовсім не вражає. Вона й зі мною не поралася, а тут онуки. Які онуки, якщо вона все ще не вийшла заміж за мільйонера?

Як я вже казала, для всіх вона Світлана, для моїх дітей тітка Світлана. Тож діти про спорідненість не здогадуються. Чи мало сторонніх жінок світом ходить.

Але нещодавня мамина істерика мене дуже здивувала. Вона обурювалася, що мої діти її чужою тіткою вважають.

– Твої діти вважають мене чужою людиною! Це твоє жахливе виховання! – репетувала мама.

А вся справа в тому, що на день народження свекрухи діти, які ще в дитячий садок ходять, намалювали для бабусі на ватмані картинку “наша сім’я”, де підписали маму, тата, бабусю, дідуся, навіть сестер чоловіка намалювали, а мою маму ні.

Я на це навіть уваги не звернула, бо й сама маму не дуже вважаю членом своєї сім’ї, а діти й поготів: вони ж її не знають.

Свекруха цю картинку сфотографувала і виклала на своїй сторінці, моя мама це побачила і почала обурюватися, одразу ж зателефонувавши мені зі звинуваченнями.

А хто ти така і що ти зробила для того, щоби діти тебе рідною вважали? Я сама не відчуваю якоїсь сильної дочірньої любові, але я хоча б знаю, що це моя мати. А діти знають якусь дивну тітку Світлану, яка ніяк не виявляє своєї приналежності до нашої родини.

Істерику я слухати не стала, мамин номер загнала до чорного списку. Переїдемо, я їй навіть адресу свою не дам. Нема чого до нас всяким тіткам Світланам ходити.

КІНЕЦЬ.