Часто кажуть, що випускники шкіл відчувають, що перед ними всі дороги відчинені. Я нічого такого не відчувала. Я просто загубилася.

І так, я була і розумниця, і красуня, і ходила на купу курсів, і на психологічні тренінги, і вдома у мене була повна підтримка. Але відчуття маленького розгубленого кошеняти, посеред дороги на чотири смуги, було напрочуд сильним.

Той день не задався з самого ранку. Улюблені босоніжки порвалися при виході з дому, кава втекла, а волосся не укладалося. Я бігала, як оглашенна, по квартирі, і збиралася на черговий день відкритих дверей у якомусь інституті.

Мама бігала за мною і намагалася всунути до моїх рук, якісь рекламки з медичного інституту. Бо вона дуже хотіла, щоб я стала лікарем.

Папа сердито бурчав, визираючи з-за книги, що якщо я не визначуся, то вони мене в перший зустрічний інститут віддадуть. Одна сестричка мовчала, і то, мабуть, тому, що їй було лише пів року.

«Вороняче гніздо» на голові, височенні підбори, бо іншого взуття не було, і ошаленілі очі – ніколи ще я не була така «прекрасна»!

Я мчала на зупинку зі швидкістю скаженого равлика. А як ще можна рухатись на здоровенних шпильках? І, звісно, ​​пропустила маршрутку, яка йшла у потрібному напрямку. Довелося сідати на автобус.

Але й він цього дивного дня зламався на пустирі, де в районі кількох кілометрів не було жодної зупинки. Я, та ще кілька пасажирів, почимчикували у бік найближчої розв’язки. І ось тоді мене наздогнала вона – Доля.

Симпатичний молодик на машині зупинився, й запропонував підвезти до зупинки всіх нещасних. Поки їхали, ми з ним розмовляли, і я сама не знаю чому, розповіла про проблему вибору майбутньої професії.

Хлопець обернувся і сказав:

– А навчайся ти на журналіста. Вивчишся, на роботу візьму, а якщо відмінницею будеш – одружуся. Наче жарт, але на мене, як наче відро води вилили.

Я нарешті зрозуміла, ким хочу стати – журналістом! Звичайно, не через перспективу одружитися, а тому, що це моє.

Я не могла всидіти на місці, й в емоційному пориві поцілувала нашого водія в щоку.

– Ну, тепер точно одружуся!, – розсміявся хлопець, і простяг мені візитку. А я вже не слухала нікого – я мала мету.

Звісно, ​​я вступила на факультет журналістики. Що може бути краще, ніж знайти своє місце, свою дорогу в житті. Я вже не була зляканим кошеням. І всі п’ять років навчання я була вдячна тому хлопцеві за підказку.

Коли навчання було закінчено, я почала шукати роботу. Спробувала себе у видавництві модного журналу, але зрозуміла, що це не зовсім моє. Ще в декількох місцях мене просто не захотіли взяти через відсутність досвіду.

Якось я перебирала старі зошити, і з цього мотлоху випала візитка, на якій крім ПІБ, та назви журналу, був тільки телефон. Журнал цей був дуже серйозним виданням. “Дивно, – подумала я, – звідки у мене ця візитка?”

Вирішила зателефонувати, та номер не відповідав. Я не була б добрим журналістом, якби відступалася. Знайшла адресу редакції, та пішла шукати щастя. Мене запросили почекати.

Не знаю чому, але на мене зійшов такий спокій, що описати неможливо. Таке почуття, що потрапила додому.

Уявіть мій подив, коли мене запросили до головного редактора, і я побачила того самого хлопця п’ятирічної давнини.

– Ну, нарешті, я на тебе вже шостий рік чекаю!, – сказав мені він, посміхнувшись.

Як потім виявилося, я запала йому в душу ще тоді, у машині випадкових попутників. І він пообіцяв собі, що справді дасть мені шанс, якщо я стану журналістом. Так робота моєї мрії, в прямому сенсі, випала мені прямо в руки з купи старих зошитів.

Ось яким буває життя. Найжахливіший день у житті, раптом приносить тобі казкові подарунки. Порвані босоніжки, запізнення на автобус, кошмар із ранку – якби не це, я б ніколи не знайшла свій життєвий шлях, чудову роботу, та коханого чоловіка.

Так, мій начальник не забув і про другу частину обіцянки, даної тоді в машині. І, тому що інститут я закінчила з червоним дипломом, то у мене просто не було шансів.

Ну і як після цього не вірити у долю? А ви в неї вірите? Чи були у вашому житті такі доленосні події?

КІНЕЦЬ.