Біля мами я стояла в чорній сукні і хустині, але не проронила жодної сльозинки. Родичі замість того, щоб мене підтримати, почали шепотітися. “Ольга її одна виховувала, всю себе дитині присвятила, і ось таке заслужила?” Ну не розуміють вони, що за ці важкі п’ять років я виплакала всі сльози, що “жили” в мені. Ніхто з них не запропонував тоді своєї допомоги. Вони забігали до нас на хвилин десять, щоб провідати маму, але якщо чесно, щоб глянути, чи належно я за нею доглядаю
Всі родичі прекрасно бачили, як важко мені було всі ці п’ять років. Та незважаючи ні на що, ніхто мені не запропонував ніякої допомоги.
Я не те, що відпустки не мала, я вихідного дня не мала за цей час. Я втомилася, дуже втомилася, і за цей час виплакала всі свої сльози. Але родичам цього не зрозуміти.
– Як так? Не проронити за мамою жодної сльозинки! Що ж це за дочка така?
Мені сорок років і останні п’ять я жила не своїм життям. Ні, я працювала, прибирала, готувала, але весь інший час дня і ночі я була поруч з мамою, яка була лежачою.
Я єдина дитина, живу я в містечку в невеличкому будиночку, який збудували бабуся з дідусем. Моя мама не була ніколи заміжня, так вийшло. Але в неї була, найбільша радість у житті.
У момент коли я з’явилася на світ, її батьки, мої бабуся і дідусь, дуже сильно її підтримали. І хоча в той час це був великий сором, та вони не зважали на думку інших, хоча пліток повз хату проходило дуже багато.
Я закінчила школу, потім університет і пішла на роботу в бібліотеку при тому ж університеті.
Я зустрічалась з хлопцями, але завжди щось було не так. Я не відчула до жодного з них якоїсь такої “реакції”. Я вірю, що ще не пізно і я таки знайду свою половинку.
Та зараз я про інше. П’ять років я жила не своїм життям, а маминим. Вона була лежачою… Лише ті, хто пройшов це все, мене зрозуміють.
В мами є родичі, рідних сестер і братів немає, але є двоюрідні. Всі ці роки вони лише махали головою, коли забігали до нас на десять хвилин, щоб провідати маму, а якщо точніше, то подивитися, чи гідно я за нею доглядаю. Вони жаліли мене і маму, але на цьому все закінчувалося.
Ввечері, коли мама засинала, я плакала…
За ці роки я виплакала всі сльози, що “жили” в мені.
І ось два місяці тому я провела маму в останню путь.
Я не знаю чому, але я не мала чим плакати, я просто не хотіла. Я стояла поруч з мамою в чорній сукні і хустині, а навколо мене всі родичі шепотілися, що я черства, бо це мама…
Ще довго, та що казати, досі, всі родичі мене обмовляють, що мама мене виховала, незважаючи ні на зо, а я така-сяка, сльозинки за нею не проронила.
Не розуміють вони, що всі сльози вже з мене просто вийшли…
Як мені реагувати на такі закиди? В мене вже немає сил…