У п’ятдесят сім років я потребувала догляду, коли раптово захворіла.

Моя дочка, яка була заміжня вже три роки і жила окремо, прийшла мені на допомогу і запропонувала переїхати до мене, щоб уникнути турбот з поїздками на інший кінець міста.

Вдячна їй за турботу, я погодилася, прагнучи спілкування.

Однак через рік нашого спільного життя я зрозуміла, що втратила контроль над власним будинком.

Мій зять Іван та моя дочка нав’язували свої правила:

“Мамо, ви надто голосно човгаєте ногами”, – скаржився Іван. “Мамо, ти знову посмажила котлети! Запах поширився всією квартирою”, – лаяла дочка.

Їхні причіпки поширювалися і на прання, вони критикували, як я змішую одяг.

Вихідні стали нестерпними, змушуючи мене робити довгі прогулянки на самоті, адже я більше не мала близьких друзів.

Незважаючи на те, що я відчувала себе в своєму будинку чужою, я не наважувалася попросити їх піти, тому що моя дочка, як і раніше, старанно дбала про моє здоров’я.

Ситуація здавалася безпросвітною, коли дочка оголосила про свою вагітність, натякаючи на те, що скоро я доглядатиму онуку. Почуваючись у пастці і не на своєму місці, я розповіла подрузі про свою життєву ситуацію.

Завдяки щасливому випадку вона згадала про сусідку, якій потрібен хтось для нагляду за будинком.

Відчувши нагоду, я запросила дочку і зятя оглянути будинок під приводом того, що розглядаю його для себе.

Вражені будинком, вони швидко запропонували переїхати туди, щоб “швидше почати піклуватися про бідну жінку”.

З задоволеною усмішкою я спостерігала за їхнім переїздом, повертаючи собі незалежність та усамітнення у своїй квартирі. Я не можу бути щасливішою, після того, як повернула собі свій простір.