Часто згадую ті часи, коли діти були маленькими, адже за ними око та око потрібне було, а зараз зовсім про мене забувати стали. Не потрібна, мабуть я їм. Мати стара, як тягар для них.

А виростила я двох дітей, сина та доньку. Син тепер уже працює, десь в енергетичному бюро, одружився, онук вже є. Кмітливий такий хлопчик виріс.

Ну, а дочка бухгалтером працює десь на фірмі, теж одружена, вирощують вже двох діточок. Іноді мені дзвонить, а ще рідше приїжджає.

А після того, як чоловіка мого не стало, я зовсім одна залишилася, сусіди теж, хтось до дітей за місто поїхали, а когось і не стало. От і сиджу тепер, сумую, навіть поговорити нема з ким.

Хоча б кажу, привозили до мене онуків у гості частіше, і то веселіше буде, адже онуки все ж таки улюблені.

А онуки й самі не горять особливим бажанням до мене їхати, у них школа, та й краще пограють із друзями, ніж до мене на інший кінець міста поїдуть.

А тут ще, як на зло, впала я сильно. Ходила до магазину, та на сходах спіткнулася, навіть знепритомніла. Добре, хоч прокинулася швидко, а поряд чоловік стоїть, допомогу пропонує. Ну допоміг він мені встати, а далі як?

Іти не можу, нога сильно болить, рука одна не ворушиться, думала, що на вулиці залишуся. Довелося таксі викликати, щоб до дому довезли.

За кілька хвилин 200 гривень віддала. Синові дякую, одразу до мене приїхав, до лікарні мене звозив. Там сказали, що рука зламана, гіпс наклали, а на нозі сильно зашкодила суглобові.

Загалом, наказано мені було вдома сидіти пів року, поки все не заживе, бо я вже стара, кістки зростаються погано.

Я хотіла спочатку заперечити, та не встигла, син перебив. Не хвилюйся, каже, мамо, ми до тебе щовихідних будемо приїжджати, і все необхідне привозити.

Так він мене привіз додому, попередньо закупив продуктів на тиждень, і поїхав. Залишилася я знову одна, та ще й ворушитися щось до пуття не можу.

Ну, а куди подітися, почала варити собі їжу, навіть посуд мила однією рукою. Так і повзала, абияк по хаті. Так я прожила тиждень, а у вихідні знову син приїхав, сестра каже, не може, роботи дуже багато, звіт.

Привіз продуктів мені знову на тиждень, і поїхав, навіть не посидів зі мною, не побалакав. Так я ще тихенько прожила тиждень. Вихідних чекала, як манну небесну, що хоч хтось до мене приїде.

Отож, настали вихідні, а у двері ніхто не дзвонить. Я занепокоїлася, чи не сталося чогось у дітей. А наступного дня, зовсім зневірилася, вирішила, що не потрібна я більше дітям, хвора така, як тягар для них. Хотіла вже сама йти в магазин, але тут пролунав дзвінок у двері.

Відкриваю, а там донька моя кохана приїхала. Зайшла до хати й обійняла мене, та поцілувала. Скучила, каже, а роботи завал, ніяк не могла раніше приїхати.

Ну, що каже, мамо, як у тебе справи. Та нічого доброго, їй говорю, нога болить, ходити не можу, рука не ворушиться, ось так і соваюся, як черепаха.

А вона й каже, давай, мамо, збирайся, до нас жити поїдеш. Доки не видужаєш, у нас поживеш, а там видно буде. Іди, каже в машину, там тебе мій чоловік зустріне, а я поки що речі твої зберу.

І тобі добре буде, і нам простіше, не треба буде до тебе мотатися в таку далечінь. Та й за онуками інколи придивишся.

У моєї доньки трикімнатна квартира, діти мешкають в одній кімнаті, а друга порожня, сказали, мене туди поселять. Ось тепер і мешкаю у дочки. Мені тут подобається.

Мене не ображають, до поліклініки возять, коли потрібно. Ось заживе все в мене, гадаю, поїду до себе додому, хоча, я ж там знову одна буду, а тут мені добре.

Ну, там видно буде, як кажуть мої діти! Як вчинити? Чи додому поїхати, щоб не заважати, чи вмовляти, щоб у себе залишили?

КІНЕЦЬ.