Чоловік усі свята проводить у своєї матінки, щоб їй не було так сумно та самотньо. Мене свекруха на дух не терпить, тому чоловік їздить до неї один. Каже, що не може кинути її на свято одну. Але мене ось кидає без сорому совісті.

Мати чоловіка, Єлизавета Леонідівна, жінка дуже своєрідна. Колись вона була актрисою в театрі, але вже давно ніде не працює, відпочиваючи від праць праведних.

Треба сказати, що за собою свекруха дуже стежить і виглядає набагато молодшою ​​за свої роки. Тому кавалерів у неї вистачає, на самоту не їй скаржитися. А заміж вона не виходить виключно з власної волі.

Я мамі чоловіка не сподобалася з першого знайомства. Їй хотілося бачити поруч із сином щось повітряне, інтелігентне і консерваторію, що має за плечима.

Я ж досить міцної статури, консерваторію проїжджаю тільки повз маршрутку, а освіту в традиційному розумінні не маю зовсім.

Так, ВУЗів я не закінчувала, але давно працюю у сфері маркетингу, навчалася в “бойових умовах”. Вже другий десяток років у професії і дуже цінуюсь як фахівець. Заробляю часом більше за чоловіка, хоча він теж отримує непогано. Але для свекрухи я на все життя залишуся ніким, бо не маю заповітної скоринки з написом “диплом”.

На нашому весіллі Єлизавета Леонідівна була в чорному і дуже страждала на публіку. А потім побачила, що я від сорому так і не провалилася під землю, і почала дотримуватися іншої стратегії – вдавати, що мене просто не існує. Це мене влаштовувало набагато більше, якби не одне “але”.

Чоловік після весілля почав на всі свята їхати до своєї мами. Вона дня за три-чотири починає йому дзвонити і плакати в слухавку, що вона стара самотня жінка, яка змушена відзначати свято з телевізором, адже вона має сина, але йому не до неї, вона все розуміє. Текст завжди різний, але суть одна: скоро вже мама пoмре, то хоч останнє свято б із синочком рідненьким провести.

Вистава спричинила фурор, повірила навіть я. Чоловік був благословенний на похід до мами, а я відзначала свято з друзями. Але потім стало зрозуміло, що пoмирати свекруха не збирається, а ось псувати свята мені це так. З усіх свят за рік чоловік відзначив зі мною лише мій день народження, і лише тому, що свекруха не знала про нього.

Поки в нас не було дитини, я зціпляла зуби і йшла відзначати до друзів, сподіваючись, що свекруха сама награється і перестане. Але на другий рік я завагітніла, ходити кудись стало проблематично, хотілося посидіти вдома з чоловіком, але він із винним виглядом тікав до мами, примовляючи “я швидко”. Швидко не виходило жодного разу.

Не змінилася ситуація після народження дитини. Чоловік бігає відзначати до мами, яка все грає вмиpаючого лебедя. Найбільше дратує, що вона навіть не намагається якось урізноманітнити репертуар, а чоловік усе ще ведеться. Навіть онук свекруху не зупиняє, вона продовжує тягнути ковдру на себе.

Чоловік щоразу обіцяє з нею серйозно поговорити, але все щось ніяк. То одне заважає, то інше. А мене задовбало сидіти всі свята вдвох із сином. У нас не сім’я, а чортзна що.

Учора чоловік мав день народження. Він клятвенно обіцяв відзначити його зі мною та сином, але в останній момент усе знову перегралося.

– Мама так розпереживалася, що я не приїду, що їй стало погано. Вона плаче, що це і її свято. Знаєш, вона ж має рацію, це і її свято. Загалом, я сьогодні тут, а завтра з тобою відзначу. Ти тільки не ображайся, гаразд?

Я половину дня простояла на кухні, щоб усе приготувати, розриваючись між плитою та дитиною, а тут таке. Я не ображаюся, нікуди вже далі. Я просто зібрала речі і вночі поїхала до батьків. Телефон поки що не включала. Подивимося, що чоловік робитиме.

КІНЕЦЬ.