Мені 48 років. Два роки тому познайомилася у соцмережах із чоловіком.

На першій зустрічі він розповів, що у нього важко хворіє кіт, і було видно, що він справді дуже переживає з цього приводу. Мене це дуже зворушило.

Я вирішила йому допомогти, порекомендувала гарного ветеринара, але тварину врятувати так і не вдалося. Зате ця ситуація нас дуже зблизила, і за місяць я до нього переїхала.

Він давно розлучений, колишня дружина з дорослим сином живе в іншій країні. Моя дочка теж вже зовсім самостійна дівчина і тільки пораділа, що у мами з’явився шанс на своє особисте життя.

Ми почали жити разом, зробили невеликий ремонт, завели нового кота. Про заміжжя мови поки не йшлося.

Але навіть якщо цього не станеться, я все одно відчувала себе щасливою. Але є й ложка дьогтю.

І тепер я не знаю, як мені бути і чи варто залишатися із цим чоловіком. Тиждень тому до чоловіка прийшов судовий виконавець та приніс папери на стягнення аліментів.

Виявляється, у нього є ще один син — хлопчик одинадцяти років з відхиленнями в розвитку. З його матір’ю, як я зрозуміла, він не був в офіційному шлюбі і ніколи не мешкав разом.

Але дитину визнав і дав їй своє прізвище. За його словами, він періодично відвідує сина і по можливості допомагає грошима.

Але, мабуть, він до кінця мені все не розповідає, інакше, якби все було добре, навіщо цій жінці подавати на аліменти? Та й мені за два роки не розповісти про хлопчика, хіба це нормально?

Про яку довіру може йтися, якщо людина вважає за потрібне приховувати таку важливу частину свого життя? Зараз я не знаю, як мені бути далі.

Я хочу, щоб у відносинах все було зрозуміло, а не сюрпризів, на які не знаєш, як і реагувати.

КІНЕЦЬ.