Я зростав у бідній родині, мої батьки постійно знаходили втіху в чарці. Батько одного разу був в такому стані, що не міг стояти на ногах і по дорозі додому звалився в озеро і втопився.

Мені тоді було 19 років. Його знайшли рибалки, була рання зима, його дістали з озера і ми близько 6 години з мамою чекали на оформлення документів.

Одразу приїхали родичі, вони ніби не казали прямо, що я винен у тому, що не стало батька, але це читалося у їхніх поглядах.

Мені складно щось писати, згадуючи той період життя, але я пам’ятаю виразно, як моя сестра запитала: «Як його не стало, і де ти був?». Він потонув близько 2 години ночі, а я просто спав.

Після похорону моя тітка переконала мене поїхати до її дочки на роботу. Я погодився.

Там було незвичайно, мені казали, що люблять мене і дбали про мене. Але пізніше зрозумів, що я там зовсім не бажаний гість.

Якось увечері моя друга сестра сказала мені: «Ми тут обговорювали тебе і ми всі згодні, що ти винен у тому, що не стало батька».

Я просто промовчав. Вона на ранок нічого не пам’ятала, мабуть.

А я просто мовчав. Я того ж тижня поїхав додому і не спілкуюся з жодними родичами крім матері. Але ті слова ніяк не виходять у мене з голови.

КІНЕЦЬ.