Живу в селі на Полтавщині з мамою, їй 67 років, а мені – 35. Вже 11 років живу мрією про те, як я могла б жити, якби мешкала окремо від мами. Але вона зробила на мене дарчу і тим привязала до себе, хати, до села. Життя моє ось таке: так не сиди, тут не клади, цього не роби. А роби лиш так, як скаже мама. Мати дуже не проста людина, з нас трьох, її дітей, з мамою спілкуюся лиш я

Живу в селі на Полтавщині з мамою, їй 67 років, а мені – 35. Вже 11 років живу мрією про те, як я могла б жити, якби мешкала окремо від мами. Але вона зробила на мене дарчу і тим привязала до себе, хати, до села.

Життя моє ось таке: так не сиди, тут не клади, цього не роби. А роби лиш так, як скаже мама. Мати дуже не проста людина, з нас трьох, її дітей, з мамою спілкуюся лиш я.

У нас із нею вже давно нічого спільного, існуємо поруч як сусіди. Я живу з мамою, бо рано залишилася без чоловіка з дитиною, треба було виростити Ангеліну.

Зараз моя дочка вже навчається в місті в коледжі, а до бабусі навіть їхати зайвий раз не хоче, частіше я до неї в Полтаву мотаюся.

Як я мрію залишити маму тут і теж поїхати в місто! Але не можу наважитися і залишити її. Мати мене виховала мене дуже сором’язливою і тихою людиною. Але я так не хочу жити, як вона, якимось мінімумом, необхідним для існування.

Як мені стати вільною у своїх рішеннях? Жити не за маминим сценарієм, а як хочу? Але ж цей будинок тепер тільки мій, і поки є мама, я не можу його продати чи поділити з братом і сестрою.

Я прекрасно усвідомлюю, що життя одне! Але змінити поки що нічого не можу. Я заплуталася, дивлюся на людей, які вільні, яких виховали з вірою в себе і свої сили, хочу бути як вони – але я інша.

В глибині душі вірю, що впораюся з усім цим і ще буду вільна. Ось тільки коли і з чого почати? Як би ви вчинили на моєму місці? які поради можете мені дати і сказати слова підтримки?

Всім добра і дякую!

Джерело