Моя донька збирається переїжджати до іншого міста. Вона пояснює це тим, що у нашому рідному місті практично немає роботи.

А якщо і є, то всі добрі місця зайняті знайомими знайомих. Я категорично проти переїзду доньки, але відмовити її не вдається.

– Вже й не знаю, як переконати тебе не займатися дурницями! – бідкаюся я.

– Тут у тебе не складається, чи бачите. А там хто тебе чекає? Місто, кажеш, велике: роботи багато, можливостей багато. Ну у великому, то там і людей більше, ніж у нас – і без тебе є кому працювати.

– Мамо, чого ти панікуєш?. – Ну поїду, то й що? Вийде – добре, не вийде – повернуся, нічого страшного.

– Як, ну то й що?! Ти ж, між іншим, і дітей із собою хочеш забрати. А там нікого немає. Захворіють діти – хто з ними сидітиме?! На лікарняні ходити? Так кому такі працівники потрібні…

І з дитячого садка дітей забирати, теж, чи знаєш… Чекала-чекала, поки тобі місця дадуть, а тепер забираєш. А як і там не складеться, і сюди назад не візьмуть?

– Так, мамо, з дітьми! На кого їх тут лишати? Ти ж сама працюєш, то хто ж їх водити-забирати буде? Ну і чого ти тоді обурюєшся? Поїдемо.

– Вдома, коли я сиджу, коли сваха, коли тато їх забере. І подружки ж у тебе є – також можна попросити. Звісно, ти кажеш, що й там знайти помічників можливо. Так на нянь гроші ого які потрібні.

А в тебе тільки повна голова дурниць та оптимізму, і нічого більше. Тут тобі мало зарплатні?! Як із Ванькою жила – все добре було, не бідували. Але ж ні: то тобі не так, це не так.

Взагалі не хочеш ні до чого пристосовуватися, ні в чому поступатися. Помирись з чоловіком, і не займайся нісенітницею. А то він собі знайде нову дружину, а ти потім лікті кусатимеш. Коли свого розуму наберешся – пізно буде!

– Так, Ванька, звісно, ​​добрий, але ворота у нього завжди для інших розчинені! Я що, потвора якась?Можливо я там собі кращого знайду, я ж молода ще, та й мізки маю.

– Ось там і не знайдеш! З дітьми постійно сама сидітимеш. Кому така наречена здалася?

– А я заміж більше й не маю наміру виходити. Працювати, буду, іпотеку візьму.

– А ми тут із батьком самі будемо, у такому великому домі, чи що? У нас тут місця багато, та й платити не потрібно. Ох і дурна ти! Тут все є: жити є де, робота є, садок є, родичі.

– Мамо, у нас багато хто вже виїхав із молоді. І не повертаються, мабуть, там краще їм, аніж у нашому містечку.

– Ну як до твоєї дурної голови донести, що вдома завжди краще? Я ось із Ванькою поговорю, нехай він тебе переконає. Все-таки він же батько твоїм дітям. Можливо він тебе чим налякає?

Не буде грошей тобі давати, що тоді робитимеш?

– Я б, на твоєму місці, не лізла в наші стосунки. А якщо я не поїду – потім тебе ж звинувачуватиму, що в мене тут все погано. Я спробую. Не вийде – повернуся, вийде – ще краще!

Чи згодні ви з моєю позицією?

Чи потрібно мені відмовляти дорослу дочку від переїзду до іншого міста?

КІНЕЦЬ.