Вчора у фейсбуці привітала свого улюбленого і старшого онука з шістнадцятиріччям, а сьогодні зайшла на сторінку і отетеріла.

Люди, яких я знаю все життя і які знають мою ситуацію, ось так вільно пишуть в коментарях “чорноту” яку прикривають милими привітаннями і побажаннями для іменинника.

Як так може бути? До чого ми котимося?

Свого Тарасика я привела на світ, виховала і поставила на ноги одна. В ті часи не легко мені було. В першу чергу багато осуду на мене лилося, хоч і жили ми в обласному центрі з батьками, та як тільки приїжджала в село до бабусі з дідусем, чула за спиною, коли везла поперед себе коляску: “То та Катька, що завилася!

Знаєш? Рузі і Степана онучка. Ох і виховали! Який сором! Одна, без чоловіка з дитям по вулиці гуляє. Тьху-ти!”

Мені ще й вісімнадцяти не було, як я мамою стала. Та незважаючи на юний вік я була дуже хорошою мамою. Так, мені допомагали батьки. Я вивчилася па повара-кондитера, тому, як тільки мій Тарас пішов у садочок, я вийшла на роботу. Спершу працювала в невеличкому кафе, поблизу дому, згодом перейшла в ресторан.

Батько про сина не і не згадував. Навіть коли ми випадково зустрічались в парку чи просто на вулиці, він робив вигляд, що нас не знає.

Але я б і не хотіла, щоб ця людина мала якесь відношення до нас. Я сама собі дала з сином ради.

Заміж я так і не вийшла. Всю себе сину присвятила, і ні про що ніколи не жаліла.

Коли Тарасу було двадцять два, він привів до мене на знайомство свою дівчину Орисю.

Пам’ятаю, як сьогодні, я так готувалася, хотіла, щоб майбутня невістка була вражена моєю гостинністю і взагалі, мною, як майбутньою свекрухою.

В зазначений час в мої двері задзвонили і я тремтячими руками повернула ключі. Переді мною стояв син, який однією рукою тримав молоденьку і тендітну дівчину, а іншою чорнявого хлопчину рочків три.

– Мамо, знайомся, це моя кохана Орися. А це наш син – Матвійко.

Ви знаєте, я коли побачила його оченята, які бігали в різні сторони, то ледь не розплакалася. Я обійняла Орисю, Матвійка і ми всі разом сіли до святкового столу.

Коли ми залишилися з Орисею наодинці, я розказала їй свою історію з життя і пообіцяла, що буду любити її як рідну донечку, про яку завжди мріяла, а Матвійка, як рідного онука.

Я виконала свою обіцянку. З того часу спливло багато води.

Син з Орисею відгуляли весілля і подарували мені окрім Матвійка ще двох онуків: Марічку та Андрійка.

Я живу для своїх дітей, онуків, я ними марю. Жодна наша зустріч не обходиться без обіймів, ніжних слів і подарунків.

Одного разу Орися мені призналася, що дуже хвилювалася, чи прийму я її сина.

– Чужих дітей не буває. Він мій онук, так є і буде!

В нас чудові відносини, хоч доля нас розкидала по світу.

На даний час син з невісткою живуть в Німеччині. Я їздила до них декілька разів, бо дуже сумую.

А вчора був шістнадцятий день народження мого найстаршого онука Матвійка.

Я опублікувала його декілька світлин і додала до них миле привітання. Своїми словами, те, що я відчуваю до нього, те, що лине з мого серця.

А сьогодні відкриваю сторінку і перше, що потрапило мені в очі: “Хоч це твій і не рідний онук, та ми приєднуємось до привітань! Який козак виріс! Ну красень, але на маму не схожий, певне, в рідного батька пішов!”.

Чому люди такі? Ну яке кому діло? Я прийняла Матвійка в свою родину. Мій син всіх однаково любить і забезпечує. В нас все добре.

Чи то тому люди й заздрять… бо все добре… хто його знає…

Миру, вам, дорогі мої, та добра!

Джерело